Аліса

Перші промені сонця повільно проникали крізь широке вікно номера, лягаючи світлими смугами на дерев'яну підлогу. Тепле ранкове світло змінювало атмосферу кімнати настільки сильно, що важко було повірити: лише кілька годин тому це саме місце здавалося Сергієві майже пасткою.

Він прокинувся раніше, ніж задзвонив будильник.

Кілька секунд лежав нерухомо, дивлячись у дерев'яну стелю, де були добре помітні природні кільця старих балок. З моря долинав рівний шум хвиль, а десь неподалік лунали крики чайок. Крізь прочинене вікно всередину потрапляло свіже морське повітря із легким запахом солі, вологого дерева та нагрітої сонцем хвої.

Сергій повільно сів на ліжку.

Ніч майже не дала йому відпочити.

Щоразу, коли він заплющував очі, перед ним поставала та нерухома постать у кінці коридору. Особливо добре він пам'ятав той неприродний рух голови й рев, який більше нагадував звук якоїсь великої тварини, ніж людський голос.

— Якщо це справді була людина... то що з нею було не так?.. — тихо промовив він сам до себе.

Він умився прохолодною водою, швидко вдягнув темно-сіру футболку, легкі джинси та кросівки й вийшов із номера.

Денний коридор здавався зовсім іншим.

Тепер його заповнювало природне світло. Через відкриті вікна було видно синє море, дерев'яні балкони та пальми, що плавно гойдалися від легкого вітру. Учорашня моторошна атмосфера повністю зникла.

«Невже мені справді все привиділося?..»

Ця думка не подобалася Сергієві.

Вона була занадто простою.

Він добре пам'ятав власний страх. Так не реагують на випадкову тінь.

Спустившись широкими дерев'яними сходами, хлопець опинився у просторому головному холі готелю. Усередині вже було людно.

Студенти збиралися невеликими компаніями, знайомилися між собою, жартували, обговорювали довгу дорогу кораблем та свої перші враження від острова. Працівники готелю спокійно відповідали на запитання гостей, а з ресторану долинав аромат свіжої випічки, кави та гарячого чаю.

Сергій повільно рушив до виходу.

Йому хотілося трохи побути надворі.

Саме біля головного входу він помітив дівчину, яка відразу привернула його увагу.

На вигляд їй було приблизно сімнадцять років — майже його ровесниця. Вона була трохи нижчою за Сергія, худорлявою, із прямою поставою та дуже стриманою манерою триматися. Її довге темно-каштанове волосся було акуратно зібране у високий хвіст, без жодної недбалої пасма. Обличчя мало правильні, майже різкі риси: вузькі губи, прямий ніс і світло-сірі очі, які здавалися холодними й уважними водночас. У її погляді не було ані цікавості, ані хвилювання — лише спокійна зосередженість.

Одягалася вона просто й практично: темні штани карго, чорна футболка без жодних написів, та темні туристичні черевики. На лівому зап'ясті був звичайний електронний годинник із потертою застібкою, а за плечима висів невеликий рюкзак.

Вона не розмовляла ні з ким.

Лише мовчки дивилася кудись у бік узбережжя.

Сергій уже хотів пройти повз, коли несподівано відчув на собі її погляд.

Дівчина повільно повернула голову.

Кілька секунд уважно дивилася просто йому в очі.

Потім абсолютно спокійним, майже беземоційним голосом сказала:

— Це ти учора ввечері бачив дивну “людину”.

Сергій завмер.

Він нічого не встиг розповісти жодному студенту.

Про це знали лише дві жінки із сусіднього номера.

— Звідки... ти це знаєш? — тихо запитав він.

Дівчина ще кілька секунд мовчала.

На її обличчі не змінилося жодної емоції.

— Бо це був не перший випадок.

І не останній.

Сергій мовчав.

Він ще кілька секунд уважно вдивлявся в обличчя незнайомої дівчини, ніби намагався зрозуміти, чи це невдалий жарт. Але її погляд залишався таким самим холодним і спокійним. Вона не усміхалася й не виглядала людиною, яка отримує задоволення від того, що когось розігрує.

Навколо продовжувало вирувати звичайне ранкове життя. Повз проходили студенти з підносами зі сніданком, хтось сміявся біля сходів, працівники готелю перевозили візки з білизною. Усе виглядало настільки буденно, що слова дівчини здавалися ще більш дивними.

— Ти мене знаєш? — нарешті запитав Сергій.

Вона ледь помітно похитала головою.

— Ні.

— Тоді звідки ти знаєш про вчорашню ніч?

Дівчина коротко подивилася навколо. Її погляд повільно ковзнув по людях, які проходили повз, ніби вона перевіряла, чи ніхто не звертає на них уваги.

Потім тихо сказала:

— Не тут.

Вона спокійно рушила до відкритої тераси, що виходила на море.

Сергій кілька секунд вагався.

Розум підказував, що не варто довіряти незнайомій людині лише тому, що вона сказала кілька загадкових фраз.

Але цікавість виявилася сильнішою.

Він пішов слідом.

Тераса майже спорожніла після сніданку. Уздовж дерев'яної огорожі стояли лавки й кілька столиків. Морський вітер приносив запах солоної води та нагрітої сонцем деревини. Унизу, за кілька десятків метрів, хвилі неквапливо накочувалися на світлий пісок.

Дівчина сперлася руками на поруччя й кілька секунд мовчки дивилася на горизонт.

Сергій став поруч.

— Мене звати Сергій.

Вона трохи повернула голову.

— Я знаю.

— Звідки?

— Учора ввечері адміністратор кілька разів голосно називав твоє ім'я, коли шукав ключ від номера.