Те що вийшло з темряви

Сергій повільно крокував коридором.

У готелі стояла така тиша, що він виразно чув власне дихання й приглушений шум моря, який долинав крізь прочинені вікна. Настінні світильники рівномірно освітлювали дерев'яну підлогу, залишаючи між собою лише невеликі ділянки напівтіні.

Хлопець ішов без поспіху.

Час від часу він поглядав у вікна, за якими нічний берег здавався майже нереальним. Сріблясте світло місяця ковзало по хвилях, а темні силуети дерев нерухомо височіли над пляжем.

Він уже збирався повертатися назад.

Саме тоді сталося щось дивне.

З іншого кінця коридору пролунав тихий звук.

Наче хтось зробив один крок.

Сергій завмер.

Він уважно прислухався.

Минуло кілька секунд.

Тиша.

— Напевно, хтось теж не спить... — тихо промовив він сам до себе.

Він уже зробив наступний крок, коли звук повторився.

Цього разу ближче.

Повільний.

Важкий.

Наче підлогою ступав хтось дуже масивний.

Сергій насупився.

Йому стало трохи не по собі.

Він подивився в той бік.

Кінець коридору тонув у напівтемряві. Останній настінний світильник світив слабше за інші, тому далі все губилося в тіні.

Нічого не було видно.

— Є тут хтось? — неголосно запитав він.

Відповіді не було.

Лише шум моря.

І ще один крок.

Тепер ще ближче.

Усередині Сергія виникло дивне відчуття тривоги.

Він не міг пояснити чому.

Здавалося, що організм помітив небезпеку раніше за свідомість.

Шкірою пробіг холодок.

Сергій зробив крок назад.

Його погляд був прикутий до темного кінця коридору.

Спочатку він помітив лише рух.

Ніби щось відокремилося від темряви.

Потім силует став чіткішим.

Він був схожий на людину.

Майже.

Але в його поставі було щось неправильне.

Надто нерухоме.

Надто неприродне.

Фігура повільно вийшла туди, де її вже трохи освітлювало жовте світло настінної лампи.

Сергій затамував подих.

Відстань була ще занадто великою, щоб добре роздивитися незнайомця, але вже зараз було зрозуміло, що перед ним стоїть не звичайний нічний гість готелю.

Фігура не рухалася.

Вона просто стояла.

І дивилася прямо на нього.

Сергій відчув, як серце почало битися швидше.

Він не знав, хто це.

Сергій не рухався.

Його погляд був прикутий до постаті, що стояла в напівтемряві. Відстань між ними становила приблизно двадцять метрів. Здавалося, незнайомець теж не поспішав.

Минуло кілька довгих секунд.

Очі Сергія поступово звикли до освітлення.

Тепер він міг роздивитися істоту значно краще.

Вона була приблизно людського зросту — близько метра вісімдесяти п'яти. Тіло здавалося неприродно худим, але водночас міцним, наче під одягом приховувалися надзвичайно сильні м'язи. Руки висіли вздовж тулуба занадто нерухомо, а пальці були довшими, ніж у звичайної людини.

На істоті був темний, зім'ятий одяг, який нагадував звичайний повсякденний костюм, але сидів він дивно, ніби його вдягнули похапцем. Волосся було темним, скуйовдженим і спадало на чоло.

Найбільше лякало обличчя.

На перший погляд воно виглядало людським.

Але щось у ньому було неправильним.

Шкіра мала неприродно блідий, майже сіруватий відтінок. Риси обличчя здавалися застиглими, немов людина давно перестала проявляти будь-які емоції. Очі дивилися прямо на Сергія, не кліпаючи. У цьому погляді не читалося ні злості, ні цікавості, ні страху.

Лише холодна, порожня уважність.

Сергій відчув, як по спині пробігли мурашки.

— Добрий вечір... — невпевнено промовив він.

Його голос прозвучав тихіше, ніж він очікував.

Жодної відповіді.

Фігура продовжувала мовчати.

Сергій мимоволі озирнувся.

Коридор позаду був порожній.

Жодної людини.

Жодного звуку.

Лише рівномірне гудіння освітлення та приглушений шум хвиль за вікнами.

Він знову подивився вперед.

І саме в цю мить незнайомець зробив один повільний крок.

Дерев'яна підлога тихо скрипнула.

Потім ще один.

І ще.

Рухався він дивно.

Його хода була рівною, але надто точною, ніби кожен крок був ретельно розрахований. Голова майже не рухалася, плечі залишалися нерухомими, а руки ледь помітно погойдувалися.

Сергій інстинктивно зробив крок назад.

У грудях дедалі сильніше стискалося відчуття небезпеки.

Розум намагався знайти логічне пояснення.

«Може, це просто якийсь дивний гість...»

«Або хтось жартує...»

Та внутрішній голос наполегливо підказував інше.

Щось було не так.

Дуже не так.

Між ними залишалося вже не більше п'ятнадцяти метрів.

Сергій не міг відірвати погляду від незнайомої постаті.

Його серце калатало так сильно, що він відчував кожен удар у грудях. Дихання стало коротшим, а долоні непомітно спітніли. Розум відчайдушно намагався знайти просте пояснення тому, що відбувалося, але жодне не здавалося переконливим.