Нічне заселення

Черга майже не рухалася.

Минуло вже понад сорок хвилин, відколи Сергій і Денис зайняли своє місце перед стійкою реєстрації. За цей час вони просунулися лише на кілька метрів.

У просторому вестибюлі ставало дедалі людніше.

Щоразу, коли до причалу прибував новий човен із запізнілими гостями, автоматичні дерев'яні двері відчинялися, і всередину заходили нові люди з валізами, дорожніми сумками та рюкзаками. У приміщенні лунали десятки розмов різними мовами, тихий сміх, гуркіт коліщаток валіз по дерев'яній підлозі й короткі оголошення працівників академії.

Сергій сперся на ручку своєї валізи й мимоволі перевів вагу з однієї ноги на іншу.

Після кількагодинної дороги тіло вже починало втомлюватися.

— Не думав, що заселення буде таким довгим, — тихо сказав Денис, стримуючи позіхання.

— Я теж, — відповів Сергій. — Здавалося, усе має бути організовано швидше.

Попереду почувся ввічливий жіночий голос:

— Перепрошуємо за затримку. Будь ласка, приготуйте документи та картки учасника. Ми працюємо максимально швидко.

У відповідь пролунало кілька невдоволених зітхань, але ніхто не сперечався.

Усі розуміли, що працівники й без того працюють без перепочинку.

Минув ще майже час.

За величезними панорамними вікнами сонце повільно опускалося за горизонт.

Золотаве світло поступово змінювалося помаранчевим, потім червонуватим, а згодом почало згасати. На дерев'яній підлозі довгі тіні ставали дедалі темнішими.

Працівники один за одним запалювали світильники.

Тепле жовтувате освітлення наповнило вестибюль затишком, хоча більшість присутніх уже помітно втомилася.

Дехто сидів просто на валізах.

Хтось дрімав, спершись на стіну.

Інші мовчки дивилися в телефони або переглядали повідомлення.

Сергій теж дістав свій телефон.

Зв'язок ще працював.

Він швидко написав матері:

««Доїхав нормально. Заселення дуже затягнулося, але все добре.»»

Відповідь прийшла майже одразу.

««Рада, що все добре. Не сиди голодний. Напиши, коли отримаєш номер.»»

Сергій усміхнувся.

— Усе нормально? — поцікавився Денис.

— Так. Мама хвилюється.

— Моя теж, — усміхнувся Денис. — Уже тричі запитала, чи я не загубився.

Обидва тихо засміялися.

Їхня розмова обірвалася, коли черга нарешті помітно зрушила вперед.

До стійки залишалося вже лише кілька людей.

За вікнами остаточно стемніло.

Над островом розкинулося чисте нічне небо, всіяне безліччю зірок, а з боку моря крізь прочинені двері долинав рівномірний шум хвиль.

Минуло ще майже дві години.

Черга повільно, але неухильно скорочувалася. Вестибюль уже не був таким гамірним, як удень. Утома поступово брала гору над цікавістю. Розмови стали тихішими, сміх лунав дедалі рідше, а люди все частіше поглядали на годинник.

Великі настінні годинники над стійкою показували чверть на десяту вечора.

— Нарешті... — тихо видихнув Денис, коли перед ними залишилася лише одна людина.

За стійкою реєстрації сидів чоловік років п'ятдесяти. Він мав широкі плечі, акуратно підстрижене сиве волосся й коротку доглянуту бороду. Його прямокутні окуляри в тонкій металевій оправі постійно трохи сповзали на кінчик носа, і він машинально поправляв їх двома пальцями. Незважаючи на довгий робочий день, говорив він спокійно й ввічливо, хоча в голосі вже відчувалася втома.

— Наступний, будь ласка.

Сергій підійшов до стійки й простягнув документи та картку учасника.

Чоловік уважно звірив дані на екрані комп'ютера.

— Сергій... Так, бачу вас у списках.

Його пальці швидко пробіглися по клавіатурі.

Потім він відкрив невелику дерев'яну шухляду, дістав важкий металевий ключ із темною дерев'яною брелокою, на якій був вигравіюваний номер кімнати.

— Ваш номер — 314, третій поверх. Ліфт праворуч від сходів, але, якщо не поспішайте, рекомендую сходи. Вони ближче до вашого крила.

Він простягнув ще одну невелику картку.

— Тут розклад сніданків, карта території та короткі правила проживання. Заселення сьогодні затягнулося, тому ознайомчу зустріч перенесено на завтра о дев'ятій ранку.

— Дякую.

— Бажаю приємного відпочинку після дороги.

Сергій забрав ключ.

Денис теж отримав свій номер.

— У мене четвертий поверх, — сказав він, подивившись на брелок. — Шкода, що не поруч.

— Побачимося завтра.

— Домовилися.

Вони потиснули один одному руки й розійшлися в різні боки.

Сергій попрямував до широких дерев'яних сходів.

Кожна сходинка була зроблена з товстого дуба й майже не рипіла під ногами. Уздовж стін висіли теплі настінні світильники, що кидали м'яке жовтувате світло на дерев'яну обшивку. У повітрі відчувався легкий запах лакованого дерева й морської солі, яку приносив вітер із прочинених вікон.

Піднявшись на третій поверх, він опинився в довгому коридорі.

Коридор простягався в обидва боки. Підлога, стіни й навіть стеля були оздоблені деревиною різних відтінків — від світлого дуба до темнішого кедра. Через однакові двері, розташовані на рівній відстані одна від одної, місце здавалося майже симетричним. На стінах через кожні кілька метрів висіли бра, що рівномірно освітлювали простір. Біля кожних дверей була невелика латунна табличка з номером.