Дорога на острів

Минув тиждень.

За цей час Сергій разом із матір'ю неодноразово перевіряв інформацію про загадкову літню академію. Через електронну адресу, зазначену в додатковому повідомленні, яке прийшло наступного дня після підтвердження участі, вони отримали офіційні документи, програму навчання, договір та детальні інструкції для учасників. Усе виглядало законно: документи були оформлені професійно, а сама академія справді існувала, хоча інформації про неї у відкритому доступі було небагато.

Після довгої розмови мати погодилася.

— Якщо щось здасться тобі дивним, одразу телефонуй мені, — сказала вона ввечері напередодні від'їзду, допомагаючи складати речі до валізи.

— Домовились, — кивнув Сергій.

Вранці він прокинувся ще до дзвінка будильника.

У квартирі панувала незвична тиша. За вікном тільки починало світати. Сонячне світло поступово забарвлювало небо у світло-блакитні та рожеві кольори.

Після легкого сніданку вони разом вирушили до місця збору.

Порт знаходився на околиці великого приморського міста.

Величезна територія була забудована бетонними причалами, адміністративними будівлями зі скла й металу, складськими ангарами та високими портовими кранами. У повітрі відчувався характерний запах морської солі, мокрого дерева, дизельного пального та водоростей. Над водою кружляли чайки, їхні крики змішувалися з шумом двигунів і гудками суден.

Сергій міцніше взявся за ручку своєї темно-сірої дорожньої валізи.

Він уважно оглядався.

Біля одного з причалів стояло кілька десятків юнаків і дівчат приблизно його віку. Майже всі були з валізами або туристичними рюкзаками. Хтось нервово переглядав документи, хтось уже знайомився з іншими учасниками, а дехто мовчки дивився на море.

— Схоже, це всі учасники, — тихо промовила мати.

Сергій кивнув.

Поряд із причалом стояв довгий стіл, за яким працівники академії перевіряли документи та запрошення.

Черга рухалася повільно.

Коли підійшла їхня черга, Сергій простягнув пластикову картку та паспорт.

Працівниця швидко перевірила дані, звірила їх із планшетом і чемно усміхнулася.

— Усе гаразд. Ласкаво просимо до літньої академії.

Вона повернула документи й простягнула невеликий пластиковий бейдж.

— Будь ласка, прикріпіть його до одягу після посадки на корабель.

— Дякую.

Сергій прибрав бейдж до кишені.

Настав момент прощатися.

Мати зробила крок уперед і міцно обійняла його.

— Бережи себе.

— Добре.

— І не забувай телефонувати.

— Обіцяю.

Вона усміхнулася, хоча в її очах усе одно читалося хвилювання.

Сергій ще раз подивився на неї, узяв валізу й попрямував у бік посадкового трапа.

Попереду, пришвартований до причалу, стояв корабель, який мав відвезти всіх учасників до загадкового безлюдного острова. Саме з цієї миті для Сергія починалася подорож, що мала змінити його життя.

Посадка почалася рівно о дев'ятій ранку.

Трап тихо поскрипував під ногами людей, які один за одним піднімалися на судно. Сергій міцніше стиснув ручку валізи й ступив на металеву поверхню. Від моря тягнуло прохолодним вологим повітрям, а легкі хвилі з глухим плескотом билися об борт.

Корабель виявився значно більшим, ніж Сергій уявляв.

Його корпус був пофарбований у білий колір із темно-синьою смугою вздовж бортів. На сонці блищали великі панорамні вікна пасажирських палуб. Верхня палуба була відкритою: уздовж неї проходили блискучі металеві поручні, стояли ряди білих лавок і кілька рятувальних шлюпок у спеціальних кріпленнях. Усе виглядало доглянутим і сучасним.

На вході до внутрішнього салону пасажирів зустрічали члени екіпажу.

Один із них жестом показав Сергієві напрямок.

— Верхня палуба відкрита для всіх пасажирів. Якщо знадобиться допомога — звертайтеся.

— Дякую, — відповів Сергій.

Він вирішив не заходити всередину, а одразу піднявся сходами нагору.

Звідси порт було видно як на долоні.

Люди на причалі поступово ставали дедалі меншими. Десь унизу хтось махав руками родичам, дехто фотографував корабель, а чайки час від часу пролітали майже над самою палубою.

Сергій сперся ліктями на поручень.

За кілька хвилин двигуни тихо загуркотіли.

Спочатку майже непомітно.

Потім вібрація стала сильнішою.

Пролунав протяжний корабельний гудок.

Повільно, майже непомітно для ока, судно почало відходити від причалу.

Сергій озирнувся.

На березі він ще раз побачив свою матір.

Вона стояла трохи осторонь інших людей й дивилася лише на нього. Помітивши, що Сергій озирнувся, вона підняла руку й усміхнулася.

Хлопець усміхнувся у відповідь і теж помахав рукою.

За кілька хвилин берег почав віддалятися.

Будинки міста повільно перетворювалися на світлі силуети.

Невдовзі навколо залишилися лише море й небо.

Сергій відчув дивне відчуття.

Назад дороги вже не було.

Він був серед десятків незнайомих людей, які, як і він, прямували до загадкової академії.

Поруч із ним зупинився хлопець приблизно його віку.

Він був трохи нижчим за Сергія, мав спортивну статуру, коротке чорне волосся й засмаглу шкіру. На ньому були світло-сіра футболка, темно-зелені шорти, білі кросівки та невеликий чорний рюкзак, перекинутий через одне плече. Його карі очі постійно з цікавістю бігали навколо, а на обличчі майже не сходила доброзичлива усмішка.