Розділ 45. Один рік. Дев’ять доріг

Останнього ранку табір прокинувся раніше за АРГО.

Ніхто не почув звичного повідомлення про погоду, воду, зміни в медичному стані людей чи порядок робіт. Над наметами не з’явилися зображення. Посадкові майданчики залишалися порожніми, резервуари не відкривалися за системним сигналом, а з невидимих джерел не пролунало нагадування про час завантаження. Люди самі підвелися до світанку, розпалили вогонь, закип’ятили воду й почали розбирати місце, де прожили перший рік Ардена.

Триста шістдесят п’ятий день не збігався з повним обертом планети навколо місцевого Сонця. Земний рік залишався частиною колишнього часу, принесеного з «Астреї», тоді як Арден жив за власною тривалістю сезонів, рухом двох супутників і змінами рослин. Але саме земний рік відділяв ранок висадження від цього ранку. Дванадцять місяців тому люди стояли на рівнині в однакових помаранчевих комбінезонах, не знаючи, чи можна пити воду, торкатися листя й виходити за невидиму межу. Тепер майже ніхто не носив суцільного помаранчевого одягу. Цей колір зберігався на плечах, спинах і рукавах поміж сіро-зелених, сріблястих, коричневих і темних місцевих латок — як рештки спільної шкіри, з якої суспільство поступово виросло.

Не всі намети розбирали. АРГО заздалегідь визначив, які синтетичні конструкції слід повернути, які буде перероблено, а які залишаться, доки зовнішні поселення цілком не зникнуть із цієї місцевості. Люди знімали теплоізоляційні шари, складали кріплення, витягали опори й передавали їх на вантажні платформи. Місцеві накриття, плетені стіни, глиняні печі та кам’яні основи ніхто не забирав. Вони вже не належали ні кораблю, ні системі. Їх залишали Ардену.

Полотняні двори працювали до останнього. Верстати розібрали на стрижні, але забрали не всі. Кожна майбутня спільнота отримала кілька рам, човники, кістяні гребені, зразки тканини й запас обробленого волокна на перші дні. Решта верстатів залишилася стояти під порожніми накриттями. Нора Вейл довго дивилася на перший великий верстат, на якому виготовили одяг для Дари Нейс. Після сотень робочих змін раму перекосило, нижні кріплення кілька разів замінювали, а на поперечинах збереглися борозни від тягарців.

— Його можна розібрати, — сказав чоловік поруч. — Пружинник іще добрий.

— Можна.

— Нам знадобляться стрижні у Трьох Дворах.

Нора провела долонею по гладенькій перекладині.

— Візьмемо інші.

Перший верстат залишили цілим.

Неподалік гончарі закривали останні печі. Вони вигрібали вугілля, заливали небезпечно гарячі місця водою й розбирали заслінки. Кілька печей мали працювати до вечора, щоб випалити посуд у дорогу, але основні партії вже були готові. Кожна група отримувала однаковий набір простих мисок, казанів, посудин для води, форм для випалювання й невеликих закритих ємностей для насіння. Не однакову кількість на кожну людину, а достатню для перших днів з огляду на чисельність спільноти й особливості майбутньої землі.

Червонярі пакували метал окремо. Мідь і бронзу розподіляли не порівну за вагою. Групи, що вирушали до місцевостей із доступною мідною рудою, отримували менше готового металу й більше знарядь для видобутку. Тим, чиї найближчі поклади лежали далеко, видавали додатковий запас виробів, але не стільки, щоб суспільство могло роками обходитися без власної металургії. Олово поділили на дев’ять невеликих частин. Жодна не давала змоги розпочати велике виробництво бронзи. Його вистачало на випробування, лагодження й порівняння з місцевою рудою.

Ілан Кроу складав зразки плавок в окремі глиняні коробки. До кожної пластини був прив’язаний шматочок металу: вдалий сплав, надто м’який, надто крихкий, погано очищена мідь, бронза з порожниною, сірий олов’яний залишок. «Пам’ять печей» виявилася важчою за багато корисних знарядь. Представники Червоного Схилу вимагали взяти основну частину із собою, бо саме в їхній групі зібралося найбільше металургів. Решта заперечувала: знання створював увесь табір, і воно не повинно опинитися в одному майбутньому поселенні.

Зразки розділили.

Кожна спільнота отримала неповний ряд і копії записів. Повний набір залишився в таборі біля східної карти. АРГО зберіг дані, але люди навмисно залишили й речову пам’ять, до якої можна було доторкнутися, яку можна було втратити, неправильно зрозуміти або одного дня знайти серед заростей.

— За сто років хтось вирішить, що це прикраси, — сказав Адріан Восс.

— Нехай спочатку навчиться їх переплавляти, — відповів Ілан.

На північній рівнині люди збирали насіння. Ділянки вже не були схожі на поля в земному розумінні. Після першого врожаю частина знову заросла пульсником і щілинником. Межові камені зберігалися навколо нових рядів, але другого циклу ніхто не завершить. Центральні ланцюги білого вузла залишалися в ґрунті. Крупник стояв рідкими смугами, частину коробочок віддали котушкам і вітру.

Насіннєвий запас ділили обережніше за метал.

Кожна група отримувала крупник, білий вузол, кілька перевірених харчових рослин і зразки місцевих видів, які могли прижитися в запропонованій зоні. АРГО попереджав: та сама рослина не обов’язково поводитиметься однаково на іншому материку. Ґрунт, мікроорганізми, запилювачі, вологість і сезонні цикли відрізнялися. Перенесення насіння не гарантувало врожаю й могло зашкодити місцевій системі, якщо люди почнуть поширювати вид без спостережень.

Селія Ран наполягла, щоб до кожного запасу додали не лише настанови щодо оброблення, а й попередження про взаємозв’язки. Крупник — із котушками, трійниками й річковим мулом. Білий вузол — із білокулями та підземними тканинами. Стрічник — із ворсниками, гребінником і режимом зрізання. Пухирник — із шестиплавами й береговими килимами.

— Вони забудуть, — сказав Гарен Толь.

— Що саме?

— Взаємозв’язки. Пам’ятатимуть, що крупник можна їсти, а котушки забирають насіння.

— Тому й записуємо.

— Глиняна пластина не зупинить голодної людини.

— Ні. Але позбавить її змоги сказати, що вона не знала.