Розділ 42. Дев’ятий місяць. Перша межа

Першу межу провели вночі.

Вранці люди побачили на північній рівнині довгу лінію світлого каміння, якої напередодні ще не було. Вона починалася біля краю обробленої ділянки, огинала зарості пульсника, перетинала дві підготовлені смуги й тягнулася майже до неглибокої улоговини, де після дощів затримувалася вода. Камені лежали через однакові проміжки. Між ними в землю встромили короткі стебла пружинника з надрізаними кінцями. На трьох найбільших плитах витиснули той самий знак: три сполучені прямокутники й літеру «П».

Знак належав Північному союзу.

Так називали себе сім кіл, які збиралися після розселення залишитися разом. До них входили сім’ї, кілька збирачів, двоє медиків, вогнярі, частина гончарів, мисливці й невелика група, що працювала із землею. Вони не були найчисленнішими чи найвпливовішими, але першими заявили, що хочуть стати не тимчасовим об’єднанням для майбутнього перельоту, а єдиним поселенням зі спільними запасами, правилами й дітьми. Літера «П» означала водночас «північ», «поєднання» і слово «побратими», хоча останнього тлумачення офіційно ніхто не визнавав.

До цієї ночі Північний союз обробляв одну із шести дослідних ділянок. Землю виділили не йому, а людям, які погодилися брати участь у вирощуванні крупника й білого вузла. Насіння надійшло зі спільних запасів, частина — від групи з-за Великої ріки. Бронзовими пластинами користувалися по черзі. Воду носили зі спільного резервуара й найближчого струмка. Нитяники зробили мішки. Гончарі — посудини для замочування оболонок. Селія Ран і картографи визначили місця, де оброблення землі не знищить заростей рідкісних рослин і не перекриє шляхів шестиходам.

Але праця розподілялася нерівномірно. Північники майже щодня посилали на ділянку двадцять-тридцять людей. Вони розчищали землю, виймали велике коріння, розбивали грудки, носили воду, ставили легкі огорожі й ночами чергували біля посівів. Інші кола надсилали людей рідше. Дехто вважав вирощування надто повільним і далі покладався на збиральництво, полювання та харчові пакунки АРГО. Кілька груп узагалі відмовилися брати участь, заявивши, що за три місяці всіх розселять, а поле залишиться порожнім.

Північний союз вирішив: той, хто готує землю, повинен мати право на неї бодай до врожаю.

Нікого не попередили.

Першою лінію помітила Дара Нейс. Вона прийшла вранці разом із матір’ю по воду, зупинилася біля каміння й запитала, навіщо перегородили дорогу. Прохід залишався, але людям доводилося обходити позначену ділянку або переступати через межу.

— Тут тепер не можна ходити? — запитала Дара чоловіка, який чергував біля посівів.

— Можна скраю.

— Учора можна було всюди.

— Учора тут ще не було поля.

— Поле вже було.

— Тепер воно наше.

Дара подивилася на сіро-зелені паростки крупника, які ледь здіймалися над землею.

— А рослини знають?

Чоловік не відповів.

До полудня біля межі зібралися представники всіх дослідних ділянок. Північний союз стверджував, що не привласнив природну землю назавжди. Він лише позначив площу, яку збирався обробляти й захищати до першого врожаю. Знак не забороняв проходити наявною стежкою, набирати воду чи збирати дикі рослини за межами посівів. Каміння було потрібне, щоб люди не витоптували молодих паростків і не виривали їх разом зі звичайною травою.

— Тоді навіщо ви долучили до своєї території улоговину? — запитала Селія.

— Там збирається вода.

— Але ви її ще не використовуєте.

— Будемо.

— Для якої ділянки?

— Для розширення.

— Розширення, якого ніхто не погоджував.

Представник Північного союзу, кремезний чоловік на ім’я Гарен Толь, показав на перші ряди.

— Ми не можемо щоразу збирати двадцятьох представників, щоб прокласти нову смугу завдовжки десять кроків. Посіви потребують рішення сьогодні, а не після трьох днів обговорень.

— Ви обгородили площу, учетверо більшу за ту, яку вже обробляєте, — сказала Нора Вейл.

— Бо з бронзою підготовка просувається швидше.

— Бронза спільна.

— Ми отримуємо її за розкладом.

— Насіння спільне.

— Ми повернемо насіння після врожаю.

— Вода спільна.

— Вона тече повз, поки ми її не використовуємо.

— Земля теж спільна.

Гарен подивився на неї.

— То спільна людина прийде й оброблятиме її?

Суперечка швидко дійшла до головного. Ніхто не хотів по-справжньому заборонити Північному союзу користуватися вже підготовленою ділянкою. Люди бачили вкладену працю: перевернуту землю, огорожі, посудини, канавки для води, сліди нічних чергувань. Але визнати право на врожай означало визнати право тимчасово не допускати інших до частини спільного простору. А якщо людина могла не допускати інших протягом сезону, що заважало їй знову обробити ділянку наступного року, потім передати її дітям, а за покоління назвати тимчасове користування спадковою землею?

Гарен відповів прямо:

— Якщо наступного року ми працюватимемо тут і далі, чому ділянка має дістатися тому, хто прийде після нас?

— Бо Арден не був вашим до того, як ви поклали каміння, — сказала Аміна Грей.

— Він і вашим не був.

— Саме так.

— Тоді чиє право сильніше: людини, яка працює, чи людини, яка каже, що все спільне?

— А якщо ви завтра обгородите джерело й скажете, що збудували сходи до води?

— Джерело потрібне всім.

— Їжа теж.

— Але їжу створюють не слова. Її створює праця.

Жодна відповідь не здавалася цілком хибною.

Уже діяло правило: природна вода, глина й дикі рослини вважаються спільними, але людина чи група мають перевагу в користуванні спорудою, яку збудували й утримують. Воно дозволяло гончарям першими користуватися власними печами, нитяникам — верстатами, а водним групам — резервуарами, не перетворюючи природне джерело на їхню власність. Рільництво не вкладалося в цю схему. Поле було водночас природною землею, зміненою спорудою, сховищем праці й живою системою, яку неможливо відокремити та перенести.