Розділ 39. Восьмий місяць. Перший суд

Спочатку довелося вирішити, хто має право судити.

Якби рішення ухвалював увесь табір, Орен Касс, найімовірніше, не дожив би до вечора. Після похорону Мірен люди поверталися до великої карти розігрітими не лише Сонцем. Вони бачили її могилу, чули збережений голос, знали, що вбивця зупинився після першого удару, почув попередження АРГО й за чотири секунди вдарив знову. Для більшості питання про винуватість уже не існувало. Залишалося лише вирішити, наскільки тяжким має бути біль у відповідь.

Кілька людей принесли мотузки. Їх не ховали. Один чоловік тримав на плечі довгу пружинникову линву й казав, що громада не зобов’язана витрачати їжу на того, хто забрав чуже життя. Жінка з кола Мірен пропонувала вивести Орена за захисне поле й залишити без зброї та води. Хтось вимагав віддати його панцирникам із південної долини. Інші заперечували не через жаль до обвинуваченого, а тому, що перетворювати тварину на знаряддя страти здавалося боягузтвом. Люди сперечалися про спосіб смерті людини ще до того, як створили суд.

Орен сидів біля карти між вісьмома вартовими. Руки залишалися вільними, але підвестися без дозволу йому не давали. На натовп він не дивився. Перед ним лежали очищений кам’яний молоток, дві половини сигнальної пластини й запис останніх слів Мірен. Кожен із цих предметів уже дослідили, проте люди зажадали залишити їх на видноті, наче матеріальна вага могла втримати розгляд від перетворення на абстрактну суперечку.

Рада двадцяти не хотіла ухвалювати рішення самостійно. Її обирали для розподілу води, спільних робіт, ресурсів і тимчасових правил, а не для визначення долі вбивці. Кілька представників брали участь у переслідуванні. Аміна Грей ставила Оренові запитання в кам’яній чаші. Рейн керував супроводом. Адріан Восс записував відомості про крадіжку. Усі вони вже знали більше за інших і водночас мали власне ставлення до того, що сталося.

— Якщо ми відмовимося, це також буде рішенням, — сказала Аміна.

— Відмова не робить нас суддями, — відповів Рейн.

— Але залишає Орена під вартою без терміну й без правил.

— Тому потрібен інший склад.

— Із кого? Тут немає людей, які не чули про Мірен.

— Таких не знайдемо. Потрібні ті, хто не брав безпосередньої участі.

Запропонували обрати по одній людині від кожного із двадцяти секторів. Це викликало заперечення: сектор міг надіслати найгучнішого прихильника страти або, навпаки, людину, яка заздалегідь співчувала поверненцям і будь-якому опору спільному порядку. Тоді Адріан запропонував жеребкування. Кожен сектор мав назвати двох дорослих, готових слухати справу до кінця. Із сорока імен випадково обирали дванадцять. Не допускалися родичі й близькі друзі Мірен та Орена, учасники викрадення запасів, вартові, члени ради, люди, які ходили за втікачами, і всі, хто прилюдно обіцяв убити обвинуваченого або звільнити його незалежно від рішення.

— Виходить, досить заздалегідь вигукнути погрозу, щоб не брати участі в неприємній роботі, — зауважила Нора Вейл.

— Так, — сказав Адріан. — Перша вада процедури вже знайдена.

— Тоді змусимо тих, хто кричав, увійти до складу.

— І отримаємо суддів, які оголосили рішення до початку суду.

Зрештою дванадцятьох людей обрали жеребом із тридцяти чотирьох допустимих кандидатів. Серед них були ткаля, провідник, медик, двоє збирачів, жінка з гончарської групи, чоловік, який працював на вугільних ділянках, колишній фахівець із сімейних конфліктів, троє людей без сталої належності до великих ремісничих об’єднань і двоє літніх пасажирів, які після висадки наглядали за дітьми й розподіляли їжу. Жоден із них не був правником.

Правники серед пасажирів, можливо, й були, але колишнє право майже не вимагало від людини вести справжній процес на відкритому майданчику. Системи збирали докази, порівнювали норми, попереджали про суперечності, розраховували наслідки й пропонували процедуру. Люди затверджували рішення, оскаржували їх або змінювали правила, але рідко починали з порожнього місця, де немає ні закону, ні суду, ні визнаної сили виконання. Навіть ті, хто вивчав історію права, знали його форми краще, ніж потребу створити їх за один ранок.

Дванадцятеро обраних сіли півколом на звичайних підстилках. Підвищення для них не споруджували. Ніхто не хотів, щоб перше право Ардена починалося з фізичного відокремлення тих, хто судить, від решти. Перед ними залишили місце для обвинувачення, захисту та свідків. Адріан відповідав за записи, але не мав права ставити запитання без дозволу складу. Рейн повинен був підтримувати порядок на майданчику й негайно припинити зібрання, якщо натовп спробує дістатися до Орена.

Відразу постало питання про захист.

— Він визнав убивство, — сказав один з обраних. — Що тут захищати?

— Його право не бути вбитим натовпом до ухвалення рішення, — відповіла Аміна.

— Це забезпечує варта.

— Варта захищає тіло. Захист має перевіряти наші висновки.

Ніхто не хотів бути людиною, яка говоритиме на користь Орена. Кілька колишніх учасників руху поверненців відмовилися: вони боялися, що захист убивці назавжди пов’яже їхні вимоги з його вчинком. Люди, знайомі з Ореном за вугільними ділянками, вважали себе надто близькими. Інші не могли змусити себе ставити Мірен запитання про останні хвилини її життя.

Після тривалого мовчання уперед вийшла Тесса Март.

— Я буду.

На неї подивилися з подивом. Тесса брала участь у захопленні шлюпки, намагалася дістати доступ до сервісного модуля й нещодавно сама проходила громадський розгляд. Хтось відразу заявив, що людина, яка порушувала правила, не може захищати вбивцю. Тесса відповіла:

— Саме тому, що я вже сиділа перед людьми, які плутали мету із вчинком, я розумію, навіщо потрібен захист. Я не вважаю Орена невинуватим. Якщо захисник зобов’язаний так вважати, шукайте іншу людину. Якщо його завдання — не дати вам замінити точний висновок зручним, я залишуся.

Орен уперше підвів голову.