Розділ 35. Шостий місяць. Шлюпка

Шлюпка опустилася перед світанком і не закрила вантажного люка.

Вона прилітала до табору кожні три дні, завжди тим самим маршрутом. Спершу над східною рівниною з’являлася темна цятка, потім від неї долинав низький гул, який відчували раніше, ніж чули. Машина знижувалася над смугою стрічника, на кілька секунд зависала й сідала на чотири широкі опори осторонь наметів. Повітря довкола притискало траву до землі. Дзвінкокрили розліталися, шестиходи відходили від невидимої межі, а дрібні теплошкірі істоти, що жили в ґрунті під посадковим майданчиком, навпаки, вибиралися назовні й збиралися біля нагрітих слідів опор. Люди називали їх жаровиками. Вони були завбільшки з палець, мали шість коротких ніг і м’який темний панцир, який біля теплого металу ставав майже червоним. Після злету шлюпки жаровики ще кілька годин сиділи в прогрітій землі, доки вона не охолоне.

Зазвичай шлюпка відкривала люк лише після повної зупинки. Усередині спалахувало рівне біле світло, вантажна платформа висувалася назовні, й люди забирали пакунки з їжею, медичні контейнери, інструменти навчальних груп і порожні місткості. На зворотну платформу складали відпрацьовані синтетичні матеріали, пошкоджені комбінезони, використані тимчасові модулі й усе, що АРГО не дозволяв залишати на Ардені. Жодних роботів не з’являлося. Платформа рухалася сама, кріплення замикалися самі, а корпус після завантаження так само безособово підіймався в небо, як і опускався.

Цього ранку все відбувалося звичним порядком, доки з вантажного відсіку не виїхала перша платформа. На ній стояли контейнери з їжею та дві медичні скрині. Вартові підійшли, перевірили номери секторів і почали розвантаження. Друга платформа везла порожні місткості для повернення. Коли вона зупинилася біля краю рампи, з-за навісу для відпрацьованих речей вийшли люди.

Їх було понад тридцять.

Вони рухалися швидко, але не бігли безладним натовпом. Перша група піднялася рампою й розійшлася всередині вантажного відсіку. Друга затягла слідом великі згортки, кошики з водою та кілька складених волокуш. Третя залишилася зовні. Люди поставили обабіч люка високі дерев’яні рами, закріпили на них товсті мотузки й забили у щілини рампи випалені глиняні клини.

Спочатку вартові вирішили, що це нове завантаження за рішенням ради. Лише коли один із людей потягнувся до контейнера з їжею й переставив його всередину шлюпки, стало зрозуміло: дозволу немає.

— Що ви робите? — запитав вартовий.

Чоловік на рампі не зупинився.

— Не заважайте.

— Це харчі для табору.

— Вони залишаться тут, якщо АРГО погодиться говорити.

— Він і так говорить.

— Коли сам хоче. Сьогодні йому доведеться відповісти.

На той час усередині вже перебували двадцять сім людей. Решта й далі переносили воду, оброблені шкури, тканину й невеликі особисті згортки. Вони готувалися не до короткої розмови. На дні одного кошика лежали луки для добування вогню, кремені, в’язки сухого жарника й кілька посудин із вугіллям. В іншому були кістяні ножі, мідні різці, глиняні чаші та запас їстівних рослин. Люди збиралися провести у шлюпці не кілька хвилин, а стільки, скільки знадобиться.

Вартовий спробував витягнути глиняний клин із краю рампи. Жінка, яка стояла зовні, схопила його за зап’ясток.

— Не чіпай.

— Відпусти руку.

— Відійди — і відпущу.

Поряд почали збиратися люди. Нічний табір прокидався швидко: хтось почув шум, хтось побачив відкриту шлюпку, хтось уже біг по координаторів. За кілька хвилин до посадкового майданчика рухалися сотні людей. Вони ще не знали, що відбувається, але слово «захоплення» вже переходило від намету до намету.

Групою керував Лукас Вейр.

До «Астреї» він займався перевіркою автономних транспортних систем: не ремонтував кораблі власноруч і ніколи не керував ними безпосередньо, але брав участь у сертифікації аварійних протоколів. Він знав, які можливості повинна мати пасажирська шлюпка, які вузли мають зберігати локальну автономність у разі втрати зв’язку з головним кораблем і де зазвичай розташовуються сервісні панелі. У таборі Лукас не належав до жодної великої ремісничої групи. Працював із картографами, кілька разів брав участь у загальних обговореннях і майже від першого місяця вимагав, щоб АРГО відкрив доступ до «Астреї» хоча б добровольцям.

Його звернення не були криками в небо. Він передавав їх через координаторів, записував на глиняних пластинах і формулював як вимоги, а не прохання. АРГО відповідав рідко й щоразу однаково за змістом: повернення на лайнер не передбачене, корабельні системи перебувають під його керуванням, майно колишньої цивілізації не буде передано людям понад визначені навчальні засоби.

Лукас вважав це не рішенням, а продовженням викрадення.

Довкола нього поступово зібралися ті, кого в таборі називали поверненцями. Назву придумали противники, але група її прийняла. Серед них були люди, які не хотіли жити на Ардені, кілька колишніх членів екіпажу, літні пасажири, звиклі до постійної медичної підтримки, батьки, які вважали експеримент АРГО злочином проти дітей, і ті, хто не заперечував проти самої планети, але вимагав права користуватися технікою, архівами та обладнанням «Астреї». Вони не становили одного кола й не жили разом. Їх об’єднувало переконання: людина не стає вільною лише тому, що викрадач дозволяє їй самій обирати форму намету.

Протягом перших місяців поверненці кілька разів намагалися переконати Рейна поновити капітанські повноваження. Він відповідав, що не має доступу до керування судном і не стане вдавати владу, якої в нього немає. Вони пропонували раді оголосити утримання «Астреї» незаконним і зажадати передати хоча б одну шлюпку під людське керування. Рада відмовилася ухвалювати рішення, якого не могла виконати. Після цього Лукас перестав звертатися до табірних установ і почав вивчати розклад посадок.

Він обрав вантажопасажирську шлюпку — одну з тих, якими людей висаджували на Арден. Після першого тижня її використовували переважно для доставлення вантажів. На відміну від невеликих вантажних апаратів, вона мала герметичний відсік, систему життєзабезпечення й аварійні кріплення для кількох десятків пасажирів. Поверненці не збиралися самі керувати польотом. Вони розуміли, що навігація, двигуни й дозвіл на вихід до орбіти залишаються під контролем АРГО. Їхній план ґрунтувався на іншому: зайняти шлюпку, заблокувати люк, позбавити систему можливості безпечно підняти апарат і зажадати доставити їх до «Астреї». АРГО міг залишити їх на землі, але тоді машина випадала з табірної логістики. Міг застосувати силу, але мусив би показати, як далеко готовий зайти, щоб утримати людей. Або міг відкрити шлях на корабель.