Розділ 34. Шостий місяць. Дороги назад

Першого з тих, хто повернувся, впізнали за взуттям.

Воно було пошите зі шкури шестихода, стягнуте рослинними ремінцями й укріплене на підошві тонкими пластинами стулника. Коли чоловік з’явився на північній стежці, ніхто не бачив його обличчя: ранковий туман стелився низько, помаранчевий комбінезон давно вицвів під дощами, а на плечах висіла груба місцева накидка. Але таке взуття носили люди, які пішли разом зі ста тридцятьма сімома. У таборі такого не робили. Тут підошви зміцнювали кістяними накладками або кількома шарами тканини, а по той бік склепінникового лісу, за розповідями Томаса Ейра, навчилися використовувати висушені пластини річкової рослини.

Чоловік ішов сам, але не скидався на втікача. За спиною ніс плетений кошик, у руці — довгу жердину з позначками відстані. На шиї висіла глиняна трубка, закрита з обох боків тканиною. Біля захисної межі він зупинився, зняв кошик і сів на землю, наче чекав на перевірку.

Вартові не знали, що робити.

Після повернення Томаса рада встановила тимчасовий порядок: людина, яка добровільно залишила табір, могла ввійти без дозволу, якщо не приносила невідомих тварин, не приховувала небезпечних речовин і погоджувалася на медичний огляд. Але цей чоловік не просто повертався. Він прийшов від окремої людської групи, місцеперебування якої табір офіційно не знав. У кошику могли бути їжа, насіння, заражені волокна, чужі інструменти або повідомлення.

— Назви себе, — сказав вартовий.

— Корін Лет.

— Ти повернувся?

— Я прийшов.

— Хіба це не те саме?

— Поки що не знаю.

Відповідь швидко поширилася північними секторами. Коли Мая Сорен прийшла з медичним набором, біля межі вже стояло кількасот людей. Корін невдоволено поглянув на натовп.

— У вас досі ніхто не вміє не збиратися довкола однієї людини?

— Уміємо, — сказала Мая. — Просто не хочемо.

Вона оглянула його руки, очі, перевірила дихання та старі подряпини. На шкірі не було ознак запалення. Пульс залишався нормальним, харчування — достатнім, хоча чоловік схуд. Під місцевою накидкою зберігся корабельний комбінезон, полагоджений кількома смугами тканини. На лівій руці бракувало двох пальців — це сталося ще до Ардена й не мало стосунку до життя за лісом.

— Що в кошику?

— Те, що хочу обміняти.

— Спочатку покажи.

Корін зняв накривку. Усередині лежали мотки тонкої світло-сірої нитки, два невеликі згортки сушених бульб, пласкі прозорі пластини й кілька коротких стрижнів темної деревини. Жоден із цих предметів не здавався небезпечним, але Мая не дозволила торкатися їх руками до перевірки.

АРГО сам вийшов на зв’язок.

— Матеріали не містять відомих організмів, небезпечних для людини, або шкідливих концентрацій токсичних речовин. Прозорі пластини отримано із зовнішньої тканини рослини виду P-41. Харчовий продукт виготовлено з підземних частин виду F-19. Після повторного нагрівання він безпечний.

Корін підвів голову.

— Отже, ти все-таки розмовляєш із нами й там.

— Я розмовляю з тими, з ким вважаю за потрібне.

— Ми вже зрозуміли.

— Тоді не став запитання, відповідь на яке знаєш.

Кілька людей у натовпі засміялися. Корін також.

— Це він у вас таким став чи це ми змінилися?

АРГО не відповів.

Мая вказала на сіру нитку.

— Що це?

— Волокно річкового стулника. Не із зовнішніх пластин, а з внутрішнього шару молодих опор. Ми довго не могли його відокремити, а потім помітили, як це роблять цідильники.

— Цідильники не прядуть.

— Ні. Вони витягують волокнисту серцевину, коли розчищають місце для кладки.

— Якої кладки?

Корін подивився на тих, хто зібрався.

— По той бік лісу є вид цідильників, менших за тих, яких ви бачили біля Малої річки. Вони кріплять яйця між опорами стулника. Перед цим здирають м’який внутрішній шар і вкладають його довкола кладки. Ми спробували обробити волокно водою й попелом. Нитка виходить м’якша, ніж зі стрічника.

Нитяники підійшли першими. Нора Вейл узяла моток лише після дозволу Маї й провела волокном по пальцях. Нитка справді була тонша, майже не дряпала шкіру й водночас витримувала сильний натяг.

— Скільки його можна збирати?

— Поки що мало. Якщо зрізати опори, зарості руйнуються. Ми беремо лише те, що цідильники знімають самі, і рештки після сезонного відмирання.

— Тому ти приніс його для обміну?

— Тому я прийшов дізнатися, що ви дасте за спосіб оброблення.

Ця фраза збурила людей більше за весь вміст кошика.

Одні вважали знання спільним і вимагали негайно все розповісти. Інші нагадали, що група за лісом більше не бере участі в табірних обов’язках і має право розпоряджатися власними відкриттями. Треті обурювалися самою думкою про обмін між людьми, які ще недавно становили одну громаду. Корін слухав, не втручаючись. Коли суперечка стала надто гучною, він знову сів на землю.

— Ми там теж починали з того, що всі кричали, — сказав він Маї.

— І чим закінчили?

— Тепер кричать по черзі.

Корін не збирався повертатися до табору. Його відрядили домовитися про кілька речей: обмін волокна та їстівних бульб на мідні голки, глиняні сопла й точніші карти східної річки; можливість надсилати людей для короткого навчання біля печей; право користуватися частиною відомих маршрутів без обов’язкового приєднання до табірних кіл; порядок повернення тих, хто передумав жити за лісом.

Останнє питання виявилося найскладнішим.

За шість місяців табір залишили вже не тільки сто тридцять сім людей. Після трьох осіб, які пішли до східної річки, з’явилися інші. Родина з п’ятьох людей оселилася на сухому схилі біля чашолистового болота. Дві пари пішли до верхів’я Малої річки й за тиждень об’єдналися ще із сімома людьми. Група із двадцяти трьох осіб заснувала тимчасову стоянку на південь від склепінникового лісу, але підтримувала зв’язок із табором і що п’ятої ночі надсилала двох представників по новини. Кілька одинаків ішли на день чи два, ночували за полем і поверталися, не вважаючи це переселенням.