Розділ 33. П’ятий місяць. Перша тканина

Комбінезон луснув у дівчинки на спині, коли вона нахилилася по чашу, що впала.

Звук був негучний, але люди біля резервуара виразно його почули: короткий сухий тріск, а за ним другий, уже довший. Помаранчева тканина розійшлася від шиї майже до пояса, наче хтось провів по ній невидимим лезом. Дівчинка різко випросталася, спробувала втримати краї руками й лише збільшила розрив. Під комбінезоном іншого одягу не було. Мати відразу загорнула її в термоковдру, але довкола вже стояли десятки людей, і дитина заплакала не від холоду.

Її звали Дара Нейс. Їй було одинадцять років, і за чотири місяці на Ардені вона встигла трохи підрости. Не настільки, щоб дорослий помітив це з першого погляду, проте плечі вже натягували верхню частину комбінезона, рукави стали коротшими, а тканина між лопатками щодня зазнавала навантаження, на яке тимчасовий одяг не був розрахований. Поверхня давно втратила первісну гладенькість. На ліктях і колінах з’явилися світлі ділянки, біля застібки — дрібні поздовжні тріщини, а з боків матеріал кілька разів лагодили місцевими нитками. Останнього нахилу виявилося достатньо.

Мати відвела Дару до намету й зажадала нового одягу.

Координатор їхнього кола передав запит АРГО. Відповідь надійшла не відразу, а під час загального медичного повідомлення, коли система завершила оцінювання пошкоджень комбінезона та стану дитини.

— Заміна одягом, виготовленим на кораблі, не передбачена, — сказав АРГО. — Комбінезон Дари Нейс більше не придатний для постійного використання. Після виготовлення місцевої заміни рештки матеріалу необхідно передати до місця збору відпрацьованих речей.

— У неї немає місцевої заміни, — сказала мати, хоча знала, що АРГО може не відповісти на її слова.

Цього разу він відповів безпосередньо їй:

— Тому це завдання має першочергове значення для груп, які працюють із волокном.

— А до того часу?

— Тимчасова накидка з обробленої шкури й термоковдра вночі.

— Вона повинна ходити табором у шкурі?

— Вона повинна бути захищена від холоду, сонця й ушкоджень шкіри. Зовнішній вигляд не є медичною загрозою.

Мати хотіла сказати, що для одинадцятирічної дівчинки зовнішній вигляд може становити загрозу, навіть якщо діагностичний модуль її не бачить, але голос уже зник.

Дара сиділа на матраці, загорнувшись у ковдру поверх грубої шкури, яку принесли мисливці. Шкура була м’якша за перші зразки, проте однаково пахла димом і жировим просоченням. Її можна було розрізати й зв’язати з боків, отримавши щось подібне до короткої накидки, але дівчинка відмовлялася виходити в ній із намету.

— Усі дивитимуться.

— Уже дивилися, — сказала мати.

— Мені від цього не легше.

— За кілька днів буде тканина.

— Так кажуть із минулого місяця.

Дара не перебільшувала. За останні тижні нитяники виготовили десятки мотузок, кілька сітей, сотні метрів грубої нитки, ремені, перев’язувальний матеріал, мішки та невеликі смуги полотна. Але повноцінної тканини, з якої можна було б пошити одяг для дорослого чи дитини, досі не існувало. Кожен великий шматок починався з доброго натягу, а потім перекошувався, рвався на з’єднаннях або виходив неоднакової щільності. Перший широкий верстат одного разу розвалився під навантаженням. Другий витримав, але тканина стягнулася до середини й стала схожа на довгу сіро-зелену сіть. Третій працював уже десять днів. На ньому поволі з’являлося полотно завширшки майже в людський зріст.

Його берегли більше за деякі запаси міді.

Для великого верстата обрали суху ділянку між наметами й майданчиками для випалювання. Раму склали з прямих внутрішніх стрижнів пружинника, з’єднаних кістяними кріпленнями й товстими рослинними джгутами. Вертикальні нитки натягували окремими тягарцями, щоб послаблення однієї не зіпсувало всього полотна. Човник зробили з пласкої пластини шестихода, краї якої відшліфували піском і мідним різцем. Після кожного проходу поперечну нитку прибивали важким гребенем із кістяних пластин.

Біля верстата працювали позмінно. Одні передавали човник. Другі стежили за краями. Треті приєднували нові нитки, перевіряли тягарці й виправляли слабкі ділянки. Нора Вейл забороняла квапитися. Один неправильно протягнутий ряд доводилося розпускати по всій ширині, а спроба приховати помилку створювала потовщення, через яке згодом полотно рвалося на згині.

Після випадку з Дарою мати прийшла до верстата й зажадала, щоб перший великий шматок тканини віддали її доньці.

— Ми ще не закінчили, — відповіла Нора.

— Коли закінчите?

— Якщо нічого не станеться — за чотири дні.

— З нею вже сталося.

Нора подивилася на жінку, потім на Дару, яка стояла віддалік у накидці зі шкури. Дівчинка тримала краї обома руками й намагалася не зустрічатися поглядами з людьми довкола.

— Полотно не належить мені, — сказала Нора. — Над ним працювали дванадцять кіл.

— Отже, зберіть їх.

— Зберемо. Але на перший шматок уже є вимоги.

Їх виявилося понад двадцять. Медикам була потрібна тканина для пов’язок і переносних укриттів. Металургам — захисні накидки від пилу та жару. Кілька родин чекали на дитячий одяг. Мисливці просили внутрішні шари для взуття. Літні люди хотіли легкі покривала замість важких шкур. Вагітні жінки вимагали вільного одягу, бо комбінезони вже не відповідали змінам їхнього тіла. Нитяники наполягали, що частина полотна має залишитися в них як зразок щільності й основа для нових викрійок.

Випадок Дари зробив питання нагальним, але не простим. Якщо першу тканину розрізати на багато невеликих частин, десятки людей отримають латки, зате ніхто не матиме місцевого одягу. Якщо пошити один комплект, решта побачить, що місяці спільної праці дісталися одній людині.

Увечері біля верстата зібралися представники кіл, які брали участь у роботі. Дара не прийшла. Її мати стояла в першому ряду й повторювала, що дитина не повинна ставати заручницею суспільного символу.