Розділ 32. П’ятий місяць. Земля напередодні війни

За двадцять днів східний яр відкрили знову, і люди ввійшли туди так, наче поверталися не до руди, а на місце злочину.

Нова стежка більше не спускалася просто до зелених жил. Вона пролягала західним боком, оминала навислі шари й завершувалася майданчиком, укріпленим камінням, зв’язаними стрижнями пружинника та невисокими підпірними стінками. Перед початком кожної зміни двоє спостерігачів обходили схил, позначали свіжий пил, зміни у тріщинах і положення коренів синьожилки. Вони не торкалися інструментів і не носили руди: їхньою єдиною роботою було дивитися. Якщо хоча б один оголошував зупинку, видобуток припинявся без обговорень до повторного огляду. Сигналом слугували три удари по підвішеній кістяній пластині. АРГО перевірив порядок, поставив кілька запитань про навантаження, воду у тріщинах і шляхи відходу, після чого відкрив доступ до безпечної частини родовища.

Він не сказав, що тепер люди готові. Лише що створені ними правила зменшують імовірність повторення колишньої помилки.

Тарека Віна до робіт не допустили. Він приходив майже щодня й стояв біля верхнього краю, звідки було видно рух кошиків, але не саму жилу. Одні вимагали прогнати його. Інші вважали, що людина, яка знала схил краще за багатьох, може бути корисною хоча б як свідок попередніх робіт. Зрештою йому дозволили відповідати на запитання спостерігачів, але заборонили наближатися до інструментів і брати участь у розподілі руди. Це становище не задовольняло цілком нікого, а тому рада визнала його прийнятним.

Видобуток ішов повільно. Люди брали тільки зовнішні осипи й ті частини шару, які можна було відокремити без підкопування. Кожен уламок передавали з робочої зони нагору, де його очищали від пухкої породи, зважували на найпростіших важільних терезах і позначали місце походження. Неподалік, у затінку стрілолистів, сиділи каменориї. Вони повернулися до зруйнованої частини яру й почали прокладати нові ходи вище за колишні. Тварини майже не реагували на людей, доки ті не наближалися до свіжих відвалів. Їхні пластини поступово знову набували зеленкуватого відтінку, а між ними оселилися тонкі білясті істоти, яких після тривалих суперечок назвали жиловиками. Жиловики очищали зовнішні з’єднання пластин каменориїв від мінеральної плівки й, імовірно, живилися виділеннями їхньої шкіри. Коли каменорий зупинявся, кілька жиловиків висувалися з-під пластин, вигиналися на світлі й одразу ховалися від сухого повітря.

Нові правила діяли. Не бездоганно, але достатньо добре. Якось після ранкового похолодання спостерігач помітив тонку смужку свіжого пилу над робочою зоною й зупинив зміну. Червонярі обурювалися, запевняли, що схил просто висох після нічної вологи й немає сенсу втрачати день. За кілька годин невелика ділянка справді осипалася — коли під нею вже не було людей. Після цього про право спостерігача зупиняти роботу майже перестали сперечатися.

За перші дванадцять днів отримали більше придатної руди, ніж за весь попередній місяць. Металургійні печі працювали по черзі. Вугілля випалювали вже не в одній ямі, а на трьох окремих ділянках, щоб помилка чи дощ не позбавили виробництво всього палива. Гончарі вдосконалили сопла, нитяники зміцнили міхи пружинниковими вставками, а червонярі навчилися відокремлювати частину шлаку до остаточного охолодження. Мідь і досі виходила неоднорідною, з темними вкрапленнями, але її стало досить, щоб, окрім гаків, голок і різців, виготовити кілька невеликих сокир, пласкі ножі, рибальські гачки, наконечники для тонких свердлильних стрижнів і перші шість списових лез.

Саме списові леза спричинили новий конфлікт.

По-справжньому доброю зброєю вони не були. М’яка мідь гнулася від сильного удару й потребувала постійного випрямляння. Вдало відколотий кам’яний наконечник залишався гострішим. Але метал не розколювався після першого промаху, давав змогу зробити тонке проникне вістря й просто мав інакший вигляд. Червоний блиск на кінці держака привертав увагу. Шість списів переходили з рук у руки, хоча користуватися ними дозволялося лише під час навчання. У мисливців з’явилося те, чого не мали інші: помітна ознака нового вміння й доступу до рідкісного матеріалу.

Йорен Тал тримав один зі списів довше, ніж належало. Після випробування мав повернути зброю на майданчик червонярів, але приніс її до свого сектора й показував людям, як металеве лезо входить між кістяними пластинами шестихода. Селія Ран зажадала віднести спис назад.

— Завтра він знову буде потрібен нам.

— Він буде потрібен наступній мисливській групі, — відповіла вона.

— Ми і є група.

— Одна з кількох.

— Ми добуваємо м’ясо частіше за інших.

— Бо частіше отримуємо сіті, людей і маршрути. Це не робить спис твоїм.

Йорен провів пальцем уздовж тупого боку леза.

— Я брав участь у видобутку руди.

— Один день носив кошики.

— І брав участь у першому полюванні.

— Мідь не пам’ятає твого першого полювання.

Він повернув спис, але суперечка вже вийшла за межі їхньої розмови.

У громаді почали складатися два великі об’єднання кіл, хоча офіційних назв вони ще не мали. Перше гуртувалося навколо східного маршруту, яру, печей і майстерень. До нього входили червонярі, частина гончарів, вуглярі, картографи, будівельники укріплень і кола, які регулярно відряджали людей на видобуток. Вони вважали, що метал слід насамперед розподіляти між тими, хто забезпечує його виробництво. Не як особисту винагороду, а як засіб збільшення результату: металевий інструмент пришвидшить видобуток, сокира допоможе заготовляти паливо, різець поліпшить сопла, голка зміцнить міхи. Якщо роздавати рідкісну мідь усім порівну, казали вони, вона розійдеться на дрібні вироби й не дасть громаді справжнього розвитку.

Друге об’єднання виникло серед кіл, які забезпечували їжу, воду, волокно, полювання й догляд за дітьми. Їхні представники відповідали, що піч не працює без палива, паливо не доставиш без мотузок, видобувач не піде до яру голодним, а його діти не зникають на час зміни. Отже, метал є результатом праці не лише тих, хто бачить його червоним. Його створює вся громада, тому й розподіляти його треба відповідно до спільних потреб.