Розділ 29. Третій місяць. Порожні місця

До вечора на місці Мари Елсен спав чоловік, якого вона ніколи не запрошувала.

Він переніс матрац із сусіднього намету, де після висадки на двадцять спальних місць припадало двадцять четверо людей, поклав поруч флягу й глиняну чашу, повісив на центральну опору згорнуту термоковдру й оголосив, що вільне місце має належати тому, хто його потребує. Решта учасників колишнього кола Мари відповіли, що місце не вільне. Людина пішла лише кілька днів тому й може повернутися.

— Тоді посунуся, — сказав новий мешканець.

— Куди?

— Туди, звідки прийшов.

— А якщо на той час твоє колишнє місце займуть?

— Отже, воно теж було комусь потрібне.

Логіка була простою, майже бездоганною, і саме тому викликала лють.

— Це був її намет.

— Це намет АРГО.

— Вона спала тут два місяці.

— А я два місяці спав ногами біля входу, бо під час кожного дощу всі наступали на мій матрац.

— Ти навіть не належиш до нашого кола.

— Мара теж більше не належить.

Слово «більше» прозвучало остаточніше, ніж хотілося більшості.

Ніхто ще не вирішив, ким вважати тих, хто пішов: тимчасово відсутніми, частиною суспільства, яка відокремилася, чи людьми, які назавжди відмовилися від місця в таборі. Вони не померли. Їхні речі не можна було розподіляти як майно Еліаса Венна. Їх не виганяли й не позбавляли права повернутися. Проте щоночі порожні матраци займали простір, якого бракувало іншим. Залишені термоковдри могли зігрівати літніх людей. Вільні намети давали змогу просторіше розселити родини з дітьми. Відмова користуватися ними з поваги до відсутніх швидко перетворювалася на незручність для присутніх.

Уже другого дня після відходу ста тридцяти семи людей почалося переселення.

Ніхто не оголошував його спільним рішенням. Люди переміщувалися самі. Родина з трьома дітьми зайняла половину намету, з якого пішли восьмеро дорослих. Двоє літніх людей переселилися ближче до резервуара, бо звільнилися місця біля проходу. Медики розширили один зі своїх наметів, розмістивши там приладдя, яке раніше доводилося зберігати в кількох секторах. Кілька кіл об’єднали спальні місця, щоб звільнити окремий намет для оброблення волокна під час дощу.

Усе здавалося розумним, доки людина не знаходила на своєму колишньому матраці чужу флягу.

Тоді починалася суперечка.

— Я лише переніс речі.

— Ти зайняв місце.

— Ти перейшов до іншого намету.

— На дві ночі.

— Ніхто не сказав, що тимчасово.

— Я мав залишити табличку?

— Було б корисно.

— Отже, тепер навіть сон записувати на глині?

Адріан Восс справді запропонував позначати переселення.

Його ідею зустріли з таким одностайним роздратуванням, що вона вперше за довгий час об’єднала кілька ворогуючих кіл. Люди заявили, що не збираються реєструвати кожну чашу, матрац і місце біля стінки. Адріан відповів, що за тиждень вони однаково прийдуть до нього з проханням відновити, хто куди переселився.

— Не прийдемо, — сказали йому.

За три дні прийшли.

Але спальні місця виявилися найпростішою частиною проблеми.

Ті, хто пішов, забрали те, що вважали своїм, однак поняття «своє» вже складалося з десятків різних зв’язків. Глиняну чашу людина могла виліпити сама, але випалювали її на спільній вогняній ділянці. Нитку пряла одна група, рослину збирала друга, воду носила третя. Спис належав мисливцеві, якщо він сам виготовив держак, але наконечник міг отримати за роботу, виконану його колом. Сіть виготовляли нитяники за угодою з мисливцями, використовували кілька груп, а лагодили люди, які самі жодного разу не виходили на полювання.

Одна з жінок, які пішли, забрала дві великі посудини.

Вона сама їх виліпила, але глину принесли підлітки з її колишнього кола. Сушильну яму готували сусіди. Випал проводили вогнярі з іншого сектора в обмін на допомогу з водою. Жінка вважала посудини особистими, бо надала їм форми власними руками й користувалася ними біля свого матраца. Ті, хто залишився, вважали, що принаймні одна посудина мала належати колу.

Повернути її вже було неможливо без походу до тих, хто пішов.

Тому сперечалися про принцип.

— Якщо я зроблю ніж із каменю, знайденого на спільній землі, він мій?

— Так.

— А якщо мені допомогли обробити край?

— Тоді залежить від угоди.

— Ми не домовлялися.

— Отже, допомагали безплатно.

— Ніхто не казав, що безплатно.

— Тоді чому мовчали?

— Бо два місяці тому ми ще не думали, що людина забере ніж і піде.

Тепер майже кожну справу розглядали з огляду на можливість зникнення.

Нитяники почали точніше позначати, кому призначено матеріал і коли він стає власністю одержувача. Гончарі відмовлялися віддавати посудину до завершення обіцяної зустрічної роботи. Мисливці перевіряли зброю після кожного виходу. Медики зажадали відокремити особисті засоби від спільних медичних запасів так, щоб ніхто не міг забрати набір лише тому, що кілька тижнів носив його на маршрутах.

Навіть діти почали запитувати:

— А це моє назавжди чи лише поки я тут?

Дорослі не завжди знали, що відповісти.

Рада двадцяти два дні обговорювала майно тих, хто пішов, але так і не змогла створити правило, яке не перетворювалося б або на дозвіл забрати все, або на заборону винести будь-що.

Тоді АРГО сам вийшов на зв’язок.

Це сталося під час денного засідання, коли представники знову сперечалися про дві посудини й моток мотузки з пружинника. Голос виник над майданчиком без запиту координаторів.

— Ви об’єднуєте різні категорії одним словом «речі», — сказав він.

У повітрі з’явилися зображення кількох предметів: виданої фляги, глиняної чаші, мисливської сіті, медичного модуля, термоковдри й кістяної голки.

— Фляги, матраци, термоковдри, тимчасові медичні пристрої та частину інструментів надала система для використання протягом навчального періоду. Вони не є особистою власністю, навіть якщо закріплені за конкретною людиною. Залишаючи табір, людина може взяти необхідний мінімум таких предметів, якщо це не спричиняє нестачі в інших. Після остаточного розселення предмети колишньої цивілізації буде вилучено.