Розділ 28. Третій місяць. Ті, хто пішов

Спочатку вирішили, що люди просто не повернулися з ночівлі.

Таке вже траплялося. Після перших виходів деякі кола просили дозволу залишитися за полем іще на одну ніч, якщо місце було обрано вдало, вогонь не згасав, запасу води вистачало, а поблизу не з’являлася велика фауна. Іноді група затримувалася вранці, щоб завершити збирання рослин або дочекатися, поки висохнуть оброблені волокна. Тому на порожні матраци в кількох наметах звернули увагу не відразу.

Потім з’ясувалося, що порожніх місць надто багато.

Вони були не в одному секторі. Не у двох сусідніх колах і не серед людей, які зазвичай трималися разом. У всьому таборі знаходили акуратно звільнені матраци, складені термоковдри, залишені харчові пакунки й особисті речі, яких ніхто не кинув би під час звичайного виходу. В одному наметі не було родини з двома дітьми. В іншому — трьох молодих людей, які займалися полюванням. У третьому зникли жінка-медикиня та її дорослий син. Із кола нитяників пішли семеро людей. Із тих, хто працював над картою, — четверо. Один сектор утратив обох досвідчених вогнярів. В іншому зникла жінка, відповідальна за розподіл води для літніх людей.

Ті, хто пішов, не становили одного кола.

Вони взяли потроху з багатьох.

До світанку табором уже ходили люди з глиняними пластинами, звіряли імена, розпитували сусідів, піднімали складені ковдри й зазирали туди, де нічого неможливо було сховати. Координатори намагалися рахувати. Числа змінювалися кожні кілька хвилин. Хтось знаходився біля випалювальної ями. Хтось спав в іншому наметі після нічного чергування. Кілька людей пішли по воду ще до загального підйому й повернулися, коли їх уже встигли записати до втікачів.

Але підсумок ставав лише гіршим.

Сто сорок дві людини.

Сто двадцять четверо дорослих і вісімнадцятеро дітей.

Хтось назвав це число біля карти, і воно розійшлося табором швидше за будь-яке офіційне повідомлення.

— Вісімнадцятеро дітей? — перепитала жінка. — Вони забрали дітей?

— Діти пішли з батьками.

— Дитина не може вирішити піти.

— А залишитися вона може вирішити?

— Не перекручуй.

— Хто дозволив?

— Ніхто не дозволяв.

— Отже, це викрадення.

— Ким? Власними батьками?

— Не всі батьки пішли.

Остання фраза змусила натовп замовкнути.

Мати однієї дівчинки залишилася в таборі. Дівчинка пішла з батьком. Батьки не жили разом ще до «Астреї», але до висадки ухвалювали спільні рішення щодо дитини через родинні системи та юридичні програми. На Ардені не існувало ані сімейного суду, ані чинного реєстру опіки, ані системи, яка могла б негайно відкрити угоду й повідомити, хто мав право змінити місце проживання дитини.

Мати стояла біля порожнього матраца доньки й повторювала:

— Він не міг її забрати. Не міг. У нас було спільне рішення. Він не міг вирішити сам.

Їй відповідали, що рішення залишилося на кораблі. Вона вимагала викликати АРГО. Люди кричали разом із нею. Голос не з’являвся.

В інших наметах відбувалося те саме, тільки без дітей. Чоловік прокидався й виявляв, що дружина пішла. Сестра дізнавалася, що брат кілька тижнів готувався до відходу й не сказав їй ані слова. Кола рахували інструменти. Нитяники перевіряли запаси волокна. Мисливці шукали списи. Гончарі перераховували посудини.

Спільні запаси не пограбували.

Саме це поступово ставало зрозумілим.

Не зникли резервні харчові пакунки. Не були розкриті медичні сховища. Не пропала жодна велика посудина, що належала кільком колам. Випалювальні ями залишилися недоторканими. Мисливці знайшли всі списи, які належали спільним групам, крім тих, що конкретні люди зробили самі й зберігали біля власних матраців.

Ті, хто пішов, узяли особисті фляги, призначені їм термоковдри, частину простих інструментів, виготовлених власноруч, глиняний посуд, кілька оброблених шкур, мотузки, сіті, луки для добування вогню, кістяні голки, кам’яні ножі й усе, що зробили спеціально для себе. Вони забрали висушений вузловик, копчене м’ясо з двох недавніх полювань і згортки обробленого віяльника. Але ці запаси не були викрадені вночі. Їх поступово накопичували протягом кількох тижнів, віддаючи за них працю, посудини, волокно й участь у спільних роботах.

Навіть пакунки ранкової доставки залишилися на місцях.

Ті, хто пішов, не збиралися їсти те, що прилетить за ними з неба.

— Вони готувалися, — сказала Нора Вейл.

Вона сиділа біля ділянки нитяників і тримала в руках пучок пружинника, який мала отримати одна зі зниклих жінок. На пластині була позначка: чотири дні збирання й оброблення в обмін на майбутню тканину. Роботу виконано. Тканину жінка забрала ще три дні тому.

— Усі до чогось готуються, — відповів Йорен.

— Ні. Вони збирали не речі. Вони збирали людей.

Він подивився на неї.

Нора почала перелічувати.

П’ятеро медиків, не рахуючи тих, хто пройшов лише початкову підготовку. Дев’ятеро впевнених вогнярів. Одинадцятеро мисливців, троє з яких брали участь у першому полюванні. Восьмеро людей, які вміли обробляти шкури. Сімнадцятеро працювали з рослинним волокном. Семеро зналися на глині й випалі. Четверо займалися картою. Кілька людей добре розрізняли харчові та лікарські рослини. Двоє майже постійно допомагали з дітьми. Були люди, здатні організувати воду, чергування, розподіл їжі й нічну стоянку.

— Це не втеча, — сказала Нора. — Вони зібрали маленьке суспільство.

Слово виявилося страшнішим.

Доти тих, хто пішов, можна було вважати наляканими, ошуканими або нерозважливими. Але склад групи не був випадковим. Хтось тижнями оцінював, які навички знадобляться за полем. Запрошував одних і не запрошував інших. Слухав розмови біля вогню, спостерігав, хто здатний працювати, хто зберігає спокій, хто вміє мовчати.

Люди почали згадувати.

Недавні запитання, які здавалися звичайними. Скільки вузловика можна зберегти після сушіння? Як довго оброблена шкура витримує дощ? Чи працюватиме лук для добування вогню після кількох днів дороги? Яку частину карти перевірено найдалі на північний захід? Чи є серед медиків людина, здатна розпізнати запалення без діагностичного модуля? Скільки дітей може нести одна родина під час тривалого переходу? Як зробити переносну раму для важкої посудини?