Розділ 27. Кінець другого місяця. Карта Ардена

Межу провели нігтем по сирій глині.

Спочатку це була просто лінія — нерівна, ледь помітна, що огинала зображення струмка, кам’яного пасма й заростей пружинника. Потім чоловік, який її провів, поглибив борозну, виклав уздовж неї кілька дрібних камінців і оголосив, що ділянка всередині належить сімдесятому, сімдесят першому й сімдесят четвертому колам, бо саме їхні люди знайшли там придатну глину, розчистили підхід до води й першими почали збирати довгі стебла для ткацьких рам.

На великій карті табору, яку майже два тижні створювали біля місця засідань тимчасової ради, з’явилася перша межа.

Її стерли за десять хвилин.

Це зробила жінка з дев’яносто другого кола. Вона підійшла, вислухала пояснення, присіла й долонею розгладила сиру поверхню, перемішавши камінці з глиною.

— Ми ходили туди раніше за вас, — сказала вона.

— Ви проходили повз.

— Ми брали воду зі струмка.

— Воду беруть усі. Пружинник заготовляли ми.

— Отже, стебла, які ви зрізали, ваші. Земля — ні.

— Хто це вирішив?

— А хто вирішив протилежне?

За кілька хвилин біля карти сперечалося вже близько ста людей. Одні захищали право першовідкривача. Інші стверджували, що людина не може відкрити місце, яке існувало до її появи. Треті пропонували закріплювати за колами лише ті ділянки, якими вони справді користуються. Четверті запитували, що означає «справді»: один раз зібрати рослину, приходити туди щотижня чи постійно доглядати стежку. П’яті взагалі не розуміли, навіщо ділити землю, якщо навколо її більше, ніж люди здатні обійти за все життя.

— Саме тому треба вирішити зараз, — казав чоловік, який провів лінію. — Поки землі багато й ніхто не б’ється.

— Ти вже провів межу без згоди інших, — відповіла жінка. — Отже, битися почали раніше, ніж ухвалили рішення.

Вони стояли над картою, яка поки зображала лише кілька десятків кілометрів навколо табору й водночас уже здавалася їм майже державою.

Карта з’явилася не за вказівкою АРГО.

Після нічних виходів і перших полювань кола почали малювати власні маршрути. На невеликих глиняних пластинах позначали струмки, пагорби, зарості стрічника, місця зустрічей із шестиходами, ділянки пуховця й небезпечні низини, де після заходу Сонця збирався холодний вологий воздух. Кожен використовував власні знаки. Хвиляста лінія могла означати воду, зарості пружинника або шлях стада. Три крапки в одного кола позначали каміння, в іншого — харчову рослину, у третього — місце, де хтось травмувався.

Відстані також існували лише у спогадах. «Година шляху» залежала від складу групи, погоди, вантажу й кількості зупинок. «За другим пагорбом» нічого не означало для людей, які вважали першим інший пагорб. Той самий потік на різних пластинах ішов у трьох напрямках і двічі перетинав сам себе.

Адріан Восс запропонував зібрати відомості в одному місці.

Для цього обрали рівний майданчик, зняли верхній шар землі й уклали широкий пласт сирої глини. Він займав простір завдовжки майже двадцять кроків. Рельєф позначали камінням, воду — заглибленими борознами, рослинність — короткими вертикальними стеблами. Відстані вирішили відміряти тією самою мотузкою, поділеною вузлами. Кожен вузол відповідав певному відтинку шляху, який АРГО вже вказував на навчальних маршрутах.

— Ми нарешті знайшли нитяникам застосування, зрозуміле навіть мисливцям, — сказав Адріан, коли Нора принесла мотузку.

— Ми давно знайшли застосування мисливцям, — відповіла вона. — Вони носять важкі камені для рельєфу.

Йорен Тал почув і все-таки приніс найбільший.

Спочатку робота йшла легко. Усі знали табір, захисну межу, напрямок до потоку й найближчі кам’янисті пагорби. Потім почалися розбіжності. Одне коло стверджувало, що за пагорбами струмок роздвоюється. Інше бачило лише одне річище. Третє казало, що друге відгалуження було не струмком, а смугою мокрої землі після дощу. На пластинах воно мало вигляд повноводної річки.

Суперечності доводилося перевіряти новими виходами.

Люди поверталися, вимірювали шлях вузловою мотузкою, рахували кроки, позначали положення Сонця, напрямок вітру й форму схилів. Дехто вперше вирушав не по їжу, рослини чи заради навчального завдання, а лише по відомості. Вони несли довгі тонкі стрижні з рівними позначками, визначали перепади висоти, порівнювали ширину річищ, шукали місця, звідки було видно відразу кілька орієнтирів.

АРГО не забороняв. Але й не допомагав.

Він уже дав людям досить простих способів визначати напрямок і приблизну відстань. Його мережа зв’язку знала точне місцеперебування кожної людини, але не виводила над головами постійних координат. Люди могли користуватися офіційно позначеними маршрутами, а могли вчитися розуміти місцевість самостійно.

Першою серйозною помилкою спільної карти стала Зелена перемичка.

Так назвали ділянку між двома низькими пасмами, де на пластинах кількох кіл сходилися три маршрути. За їхніми відомостями, там мав бути сухий прохід до західної частини рівнини. Група із сорока трьох людей вирушила перевірити його й повернулася лише після настання темряви.

Вони не заблукали в повному значенні цього слова. Зв’язок із ними зберігався. АРГО знав їхнє місцеперебування. Серйозної загрози не виникло. Але замість сухого проходу люди знайшли широку низину, вкриту рослинами, яких раніше не бачили.

Здалеку вони здавалися спокійною зеленою поверхнею. Землю вкривало кругле пласке листя діаметром майже в крок, що лежало одне на одному. Кожен лист тримався на кількох порожнистих опорах, занурених у каламутну воду. Посередині містилася глибока прозора чаша. У ній збиралися дощова вода, дрібне насіння й невеликі живі організми.

Коли перший чоловік ступив на лист, поверхня кілька секунд витримувала його вагу, а потім одна з опор луснула. Лист нахилився, і чоловік по стегно провалився в теплу коричневу воду.

Навколишні рослини почали рухатися.

Не самі. З-під листя вискочили десятки пласких тварин завбільшки з людську долоню. Їхні тіла складалися з твердого центрального диска й шести широких кінцівок, якими вони ковзали поверхнею води та чіплялися за нижній бік листків. Забарвлення майже повністю збігалося з рослинами, а вздовж краю тіла проходили тонкі блакитні смуги.