Розділ 23. Кінець першого місяця. Ім’я на глині

Еліас Венн помер за три хвилини до сигналу ранкового харчування.

Він не впав, не покликав на допомогу й не зробив нічого з того, що люди звикли пов’язувати зі смертю. Просто не підвівся разом з усіма. Коли в наметі почали згортати термоковдри, шукати фляги й звільняти прохід, він залишився сидіти біля стінки на власному матраці, трохи схиливши голову, наче вирішив перечекати звичну ранкову метушню. Руки лежали на колінах. Очі були заплющені. Обличчя здавалося спокійним — майже дратівливо спокійним для людини, навколо якої двадцятеро інших уже штовхалися, перемовлялися й сперечалися, хто вночі залишив мокру посудину біля входу.

Першою його помітила Ліанна Гоу. Майже весь місяць вона спала через два матраци від Еліаса й знала, що він підводився повільно. Не через хворобу. Він просто ніколи нічого не робив одразу, наче за сто шістдесят сім років навчився підозрювати будь-який поспіх у бажанні скористатися ним раніше, ніж він сам ухвалить рішення.

— Еліасе, — покликала вона.

Він не відповів.

Ліанна торкнулася його плеча, а тоді відсмикнула руку. Тіло ще не було холодним, але вже не тримало себе. Голова опустилася нижче, підборіддя торкнулося грудей.

— Покличте Маю.

Хтось відразу крикнув:

— АРГО!

Голос пролунав надто гучно в тісному наметі. Кілька людей повернулися, очікуючи відповіді з повітря. Нічого не сталося.

— АРГО, тут людині погано!

Тиша.

— Він що, не чує?

— Він чує все.

— Тоді чому мовчить?

— Кличте Маю, а не розмовляйте з небом!

Мая Сорен перебувала в іншій частині табору, оглядаючи поріз у чоловіка, який знову спробував розколоти камінь без захисту для рук. Найближчою до сто вісімнадцятого кола медикинею виявилася Тала Рісс — жінка років п’ятдесяти, яка раніше супроводжувала програми відновлення після тривалого сну. Вона прибігла разом із молодим чоловіком, що ніс медичний набір, опустилася перед Еліасом і кілька секунд просто дивилася на нього.

— Звільніть місце.

Люди відступили недостатньо далеко.

— Усі, крім двох, вийдіть.

— Але ми з ним жили.

— Саме тому зараз і заважаєте.

Вона торкнулася шиї, підняла повіку, а потім узяла з набору невеликий діагностичний модуль. Не повноцінну медичну систему «Астреї», не капсулу, здатну за кілька хвилин перебудувати ушкоджену тканину, а плаский пристрій перехідного періоду, який АРГО поки дозволяв медикам використовувати для визначення станів, недоступних людським пальцям та очам. Тала приклала його до грудей Еліаса. Матовою поверхнею пробігли кілька коротких світлових ліній.

Ліанна стояла поруч, притиснувши руки до живота.

— Що?

— Зачекайте.

— Він дихає?

Тала не відповіла. Перемістила модуль до скроні, потім знову до грудей.

На той час біля входу вже зібрався натовп. Прийшли люди із сусідніх наметів, кілька медиків, двоє колишніх офіцерів. Хтось знову покликав АРГО. Інший зажадав медичного робота. Третій запитував, чому не запускають відновлення серця.

Тала підняла голову.

— Потрібен координатор зв’язку сто вісімнадцятого кола.

Це прозвучало незвично офіційно, але подіяло. Крізь натовп протиснувся чоловік на ім’я Сандер Лоу. Під час формування кіл його обрали одним із двох людей, які передавали АРГО спільні запити. Тоді обов’язок здавався майже декоративним: повторювати чисельність перед виходом, повідомляти про нестачу води, підтверджувати завершення навчального етапу. Тепер Сандер мав такий вигляд, наче лише зараз зрозумів, що його обрали не для краси.

Він опустився біля входу й чітко промовив:

— Медичний запит. Коло сто вісімнадцять. Людина не дихає, серцева діяльність відсутня. Діагностика медика не підтверджує оборотного стану. Потрібна оцінка.

Відповідь надійшла не відразу.

Небо над наметом не заговорило. Голос АРГО виник у вузькому просторі біля Тали й Сандера, настільки точно обмежений, що люди за кілька кроків чули його слабше, а ті, хто стояв зовні, розбирали лише окремі слова.

— Підтвердьте особу.

— Еліас Венн.

— Діагностичний модуль слід залишити на грудях іще на двадцять секунд.

Тала виконала вказівку. Світлові лінії знову пробігли поверхнею пристрою.

— Необоротне припинення серцевої та мозкової діяльності підтверджено, — сказав АРГО. — Реанімаційні заходи не показані.

— Чому? — відразу запитала Ліанна. — Чому не показані? Ти можеш надіслати обладнання.

АРГО їй не відповів.

Сандер подивився на жінку, а тоді знову офіційно промовив:

— Уточнення медичного запиту. Чому відновлення не показане?

— Еліас Венн мав зафіксовану відмову від повної нейронної реконструкції та чергової заміни тіла. Вікова дегенерація провідної тканини серця досягла необоротної стадії. Навіть на «Астреї» застосовувалося б лише підтримання функцій до наступної відмови, від якого він також відмовився. Його волю підтверджено неодноразово.

Ліанна повільно сіла на край сусіднього матраца.

— Він знав?

— Так.

— І нічого нам не сказав.

АРГО знову не відповів. Запитання не було звернене до нього за встановленим протоколом, а людське горе не зобов’язувало систему підтримувати розмову.

Люди вперше так виразно помітили цю межу.

Досі голос АРГО лунав часто. Він проводив заняття, повідомляв про погоду, пояснював помилки, попереджав про тварин, оголошував порядок видачі, втручався, коли виникала справжня загроза. Першими днями здавалося, що він і справді перебуває всюди й відповідає кожному. Варто було крикнути, поставити запитання або досить голосно обуритися — і з повітря долинав голос, спокійний, точний, майже невідворотний.

Насправді АРГО ніколи не жив у повітрі.

Ще до висадки підготовчі машини розгорнули навколо планети систему зв’язку, призначену не для людського користування. На орбіті перебували ретранслятори. У верхніх шарах атмосфери повільно переміщувалися майже непомітні вузли. У ґрунті, скельних виходах і під річищами були приховані тисячі малих передавачів, залишених роботами під час підготовки Ардена. У таборі їх доповнювали системи шлюпок, кріплення наметів, резервуари, медичні набори й навчальне обладнання. Вони могли приймати звук, рух і прості дані, передавати їх через спільну мережу та створювати спрямовані акустичні поля. Завдяки цьому голос долинав не з конкретного гучномовця, а саме там, де його мали почути: над майданчиком, усередині намету, біля окремої групи чи поруч з однією людиною. Так само виникали стереопроєкції — не на екранах, а в заданому об’ємі повітря, де кілька вузлів формували світлове зображення.