Розділ 22. Четвертий тиждень. Ніч за полем

Коли в темряві закричала перша тварина, ніхто не запитав, як вона називається. Запитали лише, наскільки вона близько.

Крик долинув із боку кам’янистих пагорбів — короткий, різкий, майже металевий, наче величезну пластину протягли по іншій такій самій пластині, а потім раптово відпустили. Звук пронісся над рівниною, відбився від низьких схилів і повернувся вже з трьох боків. Біля кількох багать люди одночасно підвелися. Хтось схопив довгу жердину. Хтось наступив на край термоковдри й ледь не впав. В одному з кіл жінка спросоння потягнулася до місця, де на «Астреї» мала бути кнопка виклику системи безпеки, і лише за секунду згадала, що навколо немає ані стіни, ані панелі, ані навіть наметової тканини.

Дванадцять кіл оточувала ніч.

Не нічний режим каюти, не затемнена прогулянкова зона під штучними зорями, не оглядовий купол корабля, де темрява залишалася лише зображенням по той бік прозорого захисту. Справжня ніч Ардена починалася відразу за світлом багать. У ній рухалося те, чого люди не бачили. Щось шаруділо поміж стрічника, перебігало між камінням, клацало в землі, пролітало над головами й іноді завмирало так раптово, наче все живе навколо водночас прислухалося до них.

— АРГО, відстань? — запитав чоловік біля найближчого вогню.

— До джерела звуку — приблизно один кілометр вісімсот метрів.

Люди видихнули, але не всі. У колишньому світі майже два кілометри означали далеко. Тут вони ще не знали, що саме видало крик, наскільки швидко воно пересувається і чи вважає півтора кілометра відстанню взагалі.

— Воно наближається?

— Ні.

— Воно небезпечне?

— За певних обставин — так.

— За яких?

— Якщо ви поодинці залишите освітлену ділянку, рухатиметеся безшумно проти вітру й наблизитеся до нього під час живлення.

— Ми не збираємося цього робити.

— Тоді запитання має переважно теоретичне значення.

Голос АРГО зник. Темрява залишилася.

До заходу Сонця люди були впевнені, що нічний вихід стане лише черговим заняттям, хіба що тривалішим.

Право залишитися за захисним полем отримали перші дванадцять кіл, які виконали поставлені умови. У кожному було щонайменше двоє людей, здатних упевнено добувати вогонь, двоє учасників, які пройшли початкову медичну підготовку, запас сухого труту, придатні посудини для води та їжі, а також розподілені обов’язки. Малих дітей на перший вихід не брали. Частина підлітків вирушила з батьками або іншими дорослими зі свого кола, і саме вони від самого ранку говорили найголосніше, наче одна ніч просто неба вже робила їх окремим поколінням.

Усього за поле вийшло трохи менше ніж шістсот людей. Для табору з майже десятьма тисячами мешканців це була невелика частина, але на рівнині навіть вона скидалася на натовп. Люди несли матраци, складені термоковдри, фляги, медичні набори, глиняні посудини, луки для добування вогню, сухі стрижні, трут, приготований вузловик, оброблений віяльник і звичайні пронумеровані пакунки з їжею, видані перед виходом. Пластикові оболонки належало повернути до табору. Нічого з колишньої цивілізації не можна було залишати за полем, губити в рослинності чи закопувати в землю.

— Навіщо ми беремо стару їжу, якщо вже вміємо готувати місцеву? — запитав хтось перед виходом.

— Тому що ви вмієте готувати кілька видів рослин за сприятливих умов поблизу табору, — відповів АРГО. — Це не означає, що ви здатні забезпечити себе їжею під час виходу.

— Але вузловик у нас є.

— Його вистачить як додатку до одного прийому їжі.

— Ти знову нас страхуєш.

— Так. Активний етап навчання триває. Відсутність страховки не перетворює непідготовлену людину на самостійну. Вона перетворює помилку на можливу смерть.

Далі сперечатися не стали. Звичайні харчові пакунки взяли всі — навіть ті, хто ще кілька хвилин тому вважав їх доказом залежності.

Навчальний коридор тепер не закінчувався біля перших пагорбів. Він розширився й вивів групи на пологу височину, де земля була твердішою, ніж біля потоку, а низький вітер вільно проходив над стрічником. АРГО показав три можливі місця для ночівлі, але не призначив, кому яке займати.

— Виберіть самі, — сказав він.

Почалася суперечка.

Перша ділянка розташовувалася найближче до води й здавалася зручнішою за решту. Земля там була м’якою, майже рівною, а довкола ріс високий стрічник, що захищав людей від вітру. Друга лежала вище, на відкритому місці серед плаского каміння. Воду звідти довелося б носити далі, зате огляд був кращим. Третя ділянка містилася біля підніжжя невеликого схилу, де можна було облаштувати захист від вітру, проте на землі виднілися старі сліди тварин.

Кілька кіл відразу обрали першу.

— Вода поруч, — пояснювали вони. — І спати м’якше.

— Низина, — заперечив Рейн, розглядаючи темну смугу на землі. — Після дощу тут збиралася вода.

— Сьогодні дощу не буде.

— Вода тут була нещодавно.

— АРГО попередив би, якби це було небезпечно.

— Він показав три ділянки й запропонував обрати. Можливо, саме в цьому й полягає попередження.

— Можливо, ви просто звикли командувати на місці висадки.

Рейн знизав плечима й відійшов. Його коло обрало височину.

На ділянці біля води залишилися чотири кола. Ще п’ять розташувалися вище. Три зайняли місце біля схилу, попередньо оглянувши сліди. АРГО підтвердив, що кілька днів тому там проходили великі тварини, але постійної стежки не було.

— Наскільки безпечна перша ділянка? — запитали біля низини.

— За поточного прогнозу опадів ризику затоплення немає.

— Отже, ми мали рацію.

— Я цього не казав.

— А що тоді не так?

— Ви обрали місце, зважаючи на зручність перенесення води й м’якість ґрунту. Інші чинники ви майже не обговорювали.

— Які саме?

— Зможете визначити ввечері.

Це знову сприйняли як чергову загадку АРГО й почали облаштовуватися.

Тимчасових наметів за полем не було. Людям дозволили взяти лише те, що вже перебувало в їхньому особистому чи груповому користуванні: матраци, ковдри, фляги, інструменти, посуд і медичні засоби. Захищатися від дощу цієї ночі не було потреби. Від вітру групи мали сховатися самотужки. Вони складали низькі стінки з плаского каміння, встановлювали дозволені сухі стебла, зв’язували їх волокнами стрічника, натягували між опорами термоковдри, намагаючись не порвати їх і не наблизити до вогню.