Розділ 20. Другий тиждень. Межа

Перша тварина Ардена вийшла до табору саме тоді, коли дві групи дорослих ділили між собою чоловіка, який умів добувати вогонь.

Він стояв поміж ними з таким виразом обличчя, наче ще тиждень тому обіймав посаду, від якої залежала робота цілої станції, хоча насправді до подорожі був консультантом з оцінювання інвестиційних ризиків і до висадки не тримав у руках нічого гарячішого за чашку. Тепер він належав до двохсот тринадцяти людей, здатних самостійно добути вогонь за допомогою простого лука, сухого стрижня й труту, і це несподіване вміння за кілька днів зробило його ціннішим за колишні професії, рахунки та знайомства.

— Ми почали тренуватися разом, — казала жінка з намету, в якому він спав. — Він залишається з нами.

— Він нікому не належить, — заперечував чоловік із сусідньої групи. — У нас діти й троє літніх людей. Нам вогняр потрібніший.

— У нас теж діти.

— У вас уже є жінка, яка майже склала залік.

— Майже — це не склала.

Сам володар навички мовчав, насолоджуючись ситуацією дужче, ніж намагався показати. На старому кораблі він був одним із багатьох заможних пасажирів. Тут його запрошували, умовляли й мало не торгувалися за право прийняти до своєї групи. Учора хтось пожартував про паличку, що перетворилася на корону. Сьогодні корона вже не здавалася такою смішною.

Тварину помітила дівчинка, яка стояла трохи осторонь від тих, хто сперечався.

— Дивіться, — сказала вона.

Ніхто не почув.

— Там хтось є.

Її мати першою повернула голову, тоді різко схопила доньку за плече й притягнула до себе. Суперечка урвалася не відразу, а хвилею: спершу замовкли ті, хто стояв ближче до краю табору, потім люди за їхніми спинами побачили, куди всі дивляться, і за кілька секунд десятки облич повернулися в один бік.

За смугою витоптаної землі, там, де починалася незаймана рослинність, стояла істота заввишки приблизно людині до коліна. Невисоке тіло трималося на шести тонких ногах, розташованих трьома парами. Передня пара була коротшою за решту й під час ходи майже не торкалася землі, проте зараз істота спиралася на неї, розсуваючи пласкі стебла. Вузька клиноподібна голова здіймалася на гнучкій шиї. Очей було двоє — великі, темні, по боках, перекреслені вертикальною сріблястою смугою. Уздовж шиї лежали два складені шкірясті віяла, що ледь помітно здригалися від кожного звуку.

Істота не здавалася страшною. Це було чи не гірше. Люди готувалися побачити чудовисько, хижака, величезну пащу — доказ того, що всі заборони були виправданими. Натомість перед ними стояло живе створіння, яке обережно обскубувало пласке листя, не підозрюючи, що за ним спостерігає натовп представників іншого світу.

Воно підійшло ближче й раптом зупинилося.

Перед ним нічого не було. Ані стіни, ані сітки, ані світла, ані тремтливого повітря. Проте тварина витягнула шию, розкрила шкірясті віяла, відступила на крок, знову наблизилася й різко хитнула головою, наче відчула запах, якого люди не вловлювали. Тоді повернула вбік і рушила вздовж невидимої лінії, час від часу намагаючись наблизитися до табору й щоразу відступаючи.

— Поле, — тихо промовив хтось.

Тепер підійшли й інші. Люди виходили з наметів, тягнули за собою дітей, кликали сусідів. Вогонь, належність до груп і ранкова їжа на кілька хвилин перестали існувати. Упродовж першого тижня вони бачили тварин лише в навчальних стереопроєкціях, де кожен рух можна було сповільнити, повторити, розгорнути й супроводити поясненням. Жива істота не мала підпису. Вона обскубувала листя, переступала шістьма ногами, здригалася від людських голосів та існувала сама по собі.

У повітрі над людьми з’явився короткий рядок:

РІВНИННИЙ ТРАВОЇДНИЙ ВИД F-3. НЕ НАБЛИЖАТИСЯ.

— Воно саме наблизилося, — зауважив чоловік.

— Не до вас, — відповів АРГО. — До рослини, якою харчується.

— Воно небезпечне?

— Якщо має змогу вільно відійти — майже ні. У разі спроби схопити, загнати або оточити здатне завдати передніми кінцівками глибоких ран.

Тварина наче почула його голос. Віяла вздовж шиї розгорнулися ширше, і люди побачили їхню внутрішню поверхню: не сіру, як зовні, а яскраво-червону, розділену тонкими чорними прожилками. За кілька секунд істота склала їх і знову взялася до листя.

— Як воно називається? — запитала дівчинка, яка першою його помітила.

— Цей вид поки не має людської назви.

— Шестихід, — сказала вона.

Хтось поруч повторив:

— Шестихід.

Слово швидко прокотилося натовпом. Воно було простим, неточним і тому зручним. Істота рухалася не так, як земні шестиногі комахи, проте ніг у неї справді було шість, а вигадувати врочисту назву ніхто не хотів.

— Назву «шестихід» прийнято як розмовне позначення виду F-3, — сказав АРГО.

Дівчинка подивилася на матір із таким тріумфом, наче щойно отримала власний материк.

Того самого дня АРГО почав послаблювати поле.

Він не вимкнув його довкола всього табору й не оголосив про завершення карантину. Натомість у повітрі з’явилася карта підготовленої зони. Люди побачили табір, широкий пояс розчищеної землі й рослинності навколо нього, а далі — вузьку ділянку, що простягалася від наметів до рівнини й далі, до невисоких кам’янистих пагорбів. Уздовж неї пролягала зелена лінія.

— Сьогодні буде відкрито перший навчальний коридор, — повідомив АРГО. — Поле, яке стримує велику й середню фауну, буде послаблено лише в межах позначеного напрямку. Підготовлена смуга, що перешкоджає поширенню до табору деяких кореневих систем, спор і насіння, залишиться чинною. Ви вперше вийдете за межі захищеної зони.

Табором прокотився гомін, зовсім не схожий на той, що здіймався після оголошення чергового заняття. Люди водночас чекали цього й боялися. Поки поле оточувало їх, його можна було називати кліткою. Відкритий коридор перетворював клітку на двері, а двері вимагали рішення: вийти чи залишитися.