Розділ четвертий. Тенета

Рим пахнув інакше, ніж усе, що знали Семіраміс, і Андреас, і навіть сам Посидоній на своєму спокійному Родосі, — димом тисячі кухонних вогнищ, мокрим каменем після нічного дощу, кров'ю з м'ясних рядів Форуму Боаріум і, найпомітніше, амбіцією такою густою, що її, здавалося, можна було намацати руками просто в повітрі.

Марк Туллій Цицерон ішов через Форум тим швидким, зосередженим кроком людини, яка звикла, що на неї дивляться, і навчилася носити цей погляд, як носять тогу — з гідністю, але без зайвої ваги. Праворуч здіймалася Курія, звідки сенатори щойно розійшлися після ранкового засідання; ліворуч — базиліка Емілія, де під колонадою вже юрмилися міняйли й позивачі, вигукуючи цифри й звинувачення з однаковим запалом. Крамарі розкладали на прилавках амфори з іспанською оливою та африканським зерном; писарі при вході до архіву вигукували ціни за термінове копіювання; десь у натовпі жебрак-ветеран однієї з галльських кампаній тряс кухлем, у якому дзеленчало розчарування радше, ніж мідь. А ще далі, на схилі Капітолію, робітники досі прибирали пісок з арени, яку тиждень тому спорудив для похоронних ігор на честь батька молодий Гай Юлій Цезар, — пісок, просякнутий кров'ю трьохсот двадцяти пар гладіаторів, щедрість, яка змусила половину Сенату захоплено плескати, а другу половину тихо тривожитися, наскільки дорого може коштувати республіці людина, що вміє купувати любов натовпу.

Цицерону було трохи за сорок років. Минулого місяця дружина Теренція народила йому сина, якого вирішено було назвати Марком, як батька, — і, повертаючись увечері додому, він досі не звик до того, з якою нерозважливою ніжністю зупинявся біля колиски, перш ніж узятися за сувої. Ця обставина, разом із недавнім преторством і обережно виплеканою репутацією людини статечної, консервативної, вартої довіри старих родів, робила його становище в Римі саме таким, яким він хотів, щоб воно було: майже на вершині, ще не на вершині, досить голосним, щоб його чули, і досить обачним, щоб його боялися недостатньо для ворожнечі й достатньо для поваги.

Лист від Посидонія прийшов три дні тому — не звичайним торговим кораблем, а через довіреного гінця, якому родоський філософ, судячи з усього, заплатив більше, ніж коштувала б сама подорож. У листі, написаному тим самим рівним, безпристрасним почерком, яким Посидоній колись виправляв Цицеронові вправи з риторики на Родосі, тринадцять років тому, стояло речення, яке Цицерон перечитав щонайменше десять разів:

«Надсилаю тобі, друже мій, річ, гідну твого подиву більше за будь-яку статую чи сувій, — механізм, що показує рух неба так само певно, як воно рухається само. Дівчина на ім'я Семіраміс, моя найобдарованіша учениця, привезе його й пояснить тобі те, чого я сам не встиг пояснити в листі».

Цицерон вирішив того ж вечора, що новина заслуговує на гостей.

***

До настання сутінків у його домі на Палатині вже горіли світильники, а в триклінії пахло смаженою дичиною, вином, розведеним джерельною водою по-грецькому звичаю, і легкими, недбалими хвастощами тих, хто прийшов подивитися одне на одного не менше, ніж послухати господаря. Теренція на хвилю з'явилася в дверях із немовлям на руках — прийняти кілька належних компліментів від гостей — і зникла знову, залишивши по собі запах молока й трав, дивно недоречний серед вина й жаровень.

Гай Меммій прибув одним із перших — високий, вродливий чоловік років тридцяти п'яти, вбраний із тією нарочитою простотою, яка коштує вдесятеро дорожче за відверту розкіш, із перснем на пальці, що засвідчував і його статки, і його спорідненість, через дружину Фаусту, з покійним диктатором Суллою. Меммій говорив грецькою так само вільно, як латиною, а часом навіть охочіше, і мав звичку, обговорюючи чергову латинську поему якогось молодого автора, скривлювати губи так, ніби йому щойно піднесли кисле вино замість фалернського.

— Ще один римлянин, що пише вірші латиною, наче це покликання, а не ганьба, — кинув він комусь із гостей, вітаючись, і одразу, не чекаючи відповіді, обернувся туди, де в затінку колони стояв, тримаючи келих, якого майже не торкався, його супутник.

Тіт Лукрецій Кар мав вигляд людини, що потрапила на бенкет випадково й досі вагається, чи не піти. Худорлявий, із глибоко посадженими очима, які дивилися на присутніх із тією сумішшю ввічливого терпіння й прихованого презирства, яку мають люди, чий справжній розум живе десь-інде — того вечора, судячи з усього, десь на межі атомів і порожнечі, а не серед позолочених кубків Цицеронового дому. Він був клієнтом Меммія, як усі знали, і жив на щедрість патрона, пишучи, за чутками, довжелезну філософську поему про природу речей, яку обіцяв закінчити «до того, як боги, яких у ній немає, встигнуть про це пошкодувати».

— Тіте, — привітав його Цицерон із тим теплом, яке приберігав для людей, чий розум цінував вище за їхнє походження, — я чув, четверта книга майже готова?

— Готова настільки, наскільки може бути готовою книга, яка щоразу, коли я перечитую попередню, здається мені написаною дурнішою людиною, ніж я є сьогодні, — відповів Лукрецій, і в цьому було рівно стільки ж самоіронії, скільки й правди.

Вечеря тривала своїм звичним чином — риба, потім дичина, потім суперечка про те, чи варто було Сенату дозволяти Помпею таку широку владу проти піратів (Меммій, вірний своїй політичній прихильності, палко захищав Помпея; Цицерон, обережний, як завжди в питаннях, що могли пізніше йому пригодитися чи зашкодити, говорив менше за інших і слухав більше). Але коли раби прибрали останні страви, а вино в кратерах розвели вдруге, господар підвівся, тримаючи в руці навощену табличку, і кімната стихла сама собою — так, як стихає кімната, коли людина, звична до уваги, нарешті вирішує нею скористатися.

— Друзі мої, — почав Цицерон, — три дні тому я отримав листа від мого вчителя з Родоса, Посидонія, чиє ім'я, сподіваюся, не потребує представлення нікому за цим столом. І в цьому листі — загадка, над якою я не можу перестати думати відтоді, як прочитав.