Розділ другий. Терези

У домі Полідора, на тихій вулиці неподалік царського кварталу, того ранку пахло чорнилом і папірусом сильніше, ніж свіжим хлібом із кухні. Так пахло тут щоранку, відколи Семіраміс себе пам'ятала, — і особливо сильно того дня, коли на широкому кедровому столі в її кімнаті лежали розкладені сувої, невеликий мідний гномон і скринька навощених табличок для розрахунків, загорнута в овечу вовну, щоб не побилася в дорозі.

Їй було двадцять один рік, і вона їхала на Родос сама — тобто без матері, бо іншої матері, крім тієї, що вже дванадцять років спочивала в родинній гробниці на околиці міста, в неї не було.

Пам'ять про останні місяці материної хвороби не була однією картиною — вона була сотнею дрібних, розрізнених образів, які поверталися завжди в одному порядку, наче хтось щоразу перегортав той самий сувій. Гарячка, що не мала імені. Лікарі з Мусейону, які по черзі прикладали вухо до материних грудей і хитали головою так само мудро, як і безпорадно. Жриці Ісіди з амулетами й заклинаннями, що діяли не краще й не гірше за лікарів. І сама мати — жінка, яка ще за рік до того сміялася голосніше за всіх на бенкетах, — що танула на очах, мов віск свічки, доки від неї не лишилося тільки ім'я, яке ще можна було прошепотіти.

Семіраміс було дев'ять років. Досить, щоб усе запам'ятати. Замало, щоб хоч чимось зарадити.

Саме тоді, у дев'ять років, у ній народилося не горе — горе прийшло пізніше й лишилося назавжди, — а щось інше: тихе, вперте запитання, яке з роками не зникало, а тільки ставало гострішим. Чому вони не знали? Чому за всіма своїми книгами, заклинаннями й молитвами жоден не міг сказати напевно, що саме забирає в людини життя і чи можна це зупинити?

Батько, на відміну від більшості чоловіків її кола, не намагався заглушити це запитання в дочці якнайшвидшим весіллям. Полідор сам замолоду мріяв навчатися у Мусейоні, доки родинна торгівля не забрала весь його час, і, здається, бачив у доньчиній впертості другий шанс на те життя розуму, якого сам не встиг прожити. Він найняв їй учителів математики й астрономії, коли інші батьки наймали донькам учителів співу й танцю. А коли Семіраміс, у сімнадцять років, оголосила, що хоче їхати на Родос слухати самого Посидонія — того, чиї учні вже кермували провінціями й вели перемовини від імені Риму, — Полідор лише зітхнув, полічив вартість такої подорожі й почав шукати надійного капітана.

На шиї в Семіраміс, під складками тонкого александрійського льону, висів маленький кулон із бурштину в срібній оправі — єдина річ, що лишилася від матері, крім самої пам'яті про неї. Бурштин був теплий на дотик, майже живий, і Семіраміс, сама того не усвідомлюючи, торкалася його щоразу, коли думала напружено, — так, як інші жінки крутять на пальці перстень. І сьогодні був саме такий день, коли вона майже не випускала кулон із долоні.

Гавань зустріла її звичним александрійським хаосом: криками носіїв, запахом просмоленого дерева й в'яленої риби, різномовним гамором сотні портів, що злилися в один.

Для чужинця, що вперше сходив тут на берег, ця картина, певно, здавалася б приголомшливою — лісом щогл, що затуляли небо, і безладом, у якому неможливо вгадати жодного порядку. Але для Семіраміс, яка виросла за три вулиці звідси й бігала цими молами ще дитиною, тримаючись за батьків палець, гавань була не видовищем, а просто повітрям, яким вона дихала все життя. Вона впізнавала кораблі так само, як інші александрійці впізнавали сусідів: важкі, широкобокі зерновози, що йшли в Путеолі й далі, до Риму, навантажені по самі борти пшеницею, від якої, казали, залежав спокій усієї далекої столиці на Тибрі; струнші, швидші судна з Фінікії, що пахли кедром і пурпуровою фарбою; кораблі з Кіпру, повні міді й глиняного посуду; родоські голкаси, схожі на той, що чекав на неї саму; і сотні дрібніших прибережних човнів, які снували між великими суднами, наче риби-лоцмани між акулами, розвозячи по місту те, що не вміщалося в жоден склад. Мовою тут говорили однаково впевнено грецькою, єгипетською, арамейською, а часом і грубуватою латиною римських купців, що приїздили по зерно для своєї далекої республіки, — і жодна з цих мов не звучала для Семіраміс чужою, бо всі вони змішувалися в порту щодня, відколи вона себе пам'ятала.

Але Семіраміс бачила в гавані те, чого не бачили ні носії, ні капітани, ні навіть її власний батько. Там, де для інших був просто гамір і штовханина, вона бачила систему — величезну, живу машину, що складалася з тисячі менших рухів, кожен з яких підпорядковувався власному, незмінному закону. Корабель приходить — і линви натягуються з точністю, яку можна було б виразити числом. Дерев'яний ворот скрипить — і вантаж піднімається рівно настільки, наскільки дозволяє довжина каната, обкрученого навколо осі, ні на палець більше. Зерно зникає в темряві складів, амфори з оливковою олією переходять із трюму на воли, монети переходять із долоні в долоню — і за годину той самий корабель, спорожнілий, знову виходить у відкрите море, щоб десь на іншому березі повторити той самий танець у зворотному порядку. Проходячи повз один із дерев'яних кранів біля причалу — грубу конструкцію з колеса, осі й напнутого каната, яку четверо чоловіків обертали, наспівуючи щось монотонне, щоб не збитися з ритму, — Семіраміс на мить сповільнила крок, дивлячись, як зусилля людських рук, помножене колесом, перетворюється на силу, здатну підняти вагу, якої жодна людина не підняла б самотужки. Вона не надала цьому особливого значення — просто ще одна знайома деталь ранку, ще один доказ того, що за видимим безладом завжди ховається лад, який можна порахувати, якщо знати, куди дивитися.

Полідор, що особисто супроводжував доньку у цій подорожі, провів її до пришвартованого голкаса — доволі скромного на вигляд судна з різьбленою постаттю морського бога на носі — і ще раз, уже втретє за ранок, розпитав капітана про маршрут, погоду й досвід.

Капітан — а Семіраміс не одразу зрозуміла, що кремезний, засмаглий чоловік, який саме здалеку віддавав команди щодо кріплення вантажу, і є той самий капітан, — відповідав коротко, точно, без запобігливості, властивої людям, які звикли вислуговуватись перед грошовитими клієнтами. Було в ньому щось, що не пасувало до образу простого моряка, який Семіраміс склала собі заздалегідь: не грубість, а якась природна, невимушена гідність людини, що звикла довіряти власним рукам більше, ніж чужим словам.