Глава 2

Вечеря почалася рівно о восьмій.
У «Арелоні» навіть час рухався за правилами лорда Блеквуда.
Велика обідня зала освітлювалася десятками свічок, від яких на стінах тремтіли довгі викривлені тіні. За панорамними вікнами шаленіла буря — сніг бився об скло так сильно, ніби хтось намагався прорватися всередину.
Посеред залу стояв довгий чорний стіл, накритий білою скатертиною. Срібні прибори, дорогий фарфор, келихи з тонкого кришталю — усе виглядало бездоганно.
Занадто бездоганно.
Еліас Морроу зайняв місце ближче до краю столу, щоб бачити всіх гостей одночасно. Це була професійна звичка. Люди часто говорили неправду ротом, але їхні руки, очі та рухи майже завжди видавали істину.
Сьогодні брехали всі.
Віолет Грей сиділа праворуч від Блеквуда. Вона майже не торкалася їжі й постійно дивилася в келих вина, ніби боялася зустрітися з кимось поглядом.
Ної Брукс нервово постукував пальцями по столу. Час від часу він різко озирався на двері.
А Леонард Крейт виглядав надто спокійним. Саме це й насторожувало найбільше.
Лорд Блеквуд повільно розрізав стейк, ніби не помічав напруги навколо.
— Я радий, що всі прийняли моє запрошення, — нарешті промовив він.
Ніхто не відповів.
Тиша стала важкою.
Селін Арчер тихо поклала виделку.
— Ви так і не пояснили, навіщо зібрали нас тут, — холодно сказала вона.
Блеквуд усміхнувся куточком губ.
— Терпіння, міс Арчер. У кожної історії має бути правильний момент для правди.
— Деякі правди краще залишити похованими, — різко кинув лікар Крейт.
Після цих слів у залі стало ще тихіше.
Еліас помітив, як Віолет зблідла.
Блеквуд повільно перевів погляд на лікаря.
— Ви нервуєте, Леонарде?
— Я просто не люблю ігри.
— А мені здається, ви завжди грали дуже добре.
Напруга між ними була майже фізичною.
Еліас відчував її навіть через стіл.
Він узяв келих вина й зробив маленький ковток. Вино було дорогим, але мало дивний гіркий присмак.
У цей момент до залу зайшла покоївка й тихо щось прошепотіла адміністратору на вухо.
Той помітно напружився.
— Сер… телефонний зв’язок повністю зник.
Буря заглушила навіть вітер за вікнами.
Лорд Блеквуд лише кивнув.
— Очікувано.
— І ще дещо… — адміністратор ковтнув слину. — Міст через ущелину замело. Виїхати зараз неможливо.
Ної Брукс тихо вилаявся.
— Прекрасно, — пробурмотів він. — Просто прекрасно.
— Ви кудись поспішали? — спитав Блеквуд.
— Ні. Але я не люблю бути замкненим.
— Даремно. Іноді саме в пастці люди показують своє справжнє обличчя.
Еліас помітив, що після цих слів кілька гостей переглянулися.
Наче вони знали щось, чого не знав він.
Раптом світло знову мигнуло.
Свічки затремтіли.
А за секунду десь угорі пролунав гучний удар.
Наче щось важке впало на підлогу.
Усі здригнулися.
— Що це було? — прошепотіла Віолет.
Адміністратор швидко підвівся.
— Я перевірю.
Він поспішив до дверей, але лорд раптом промовив:
— Залиште.
Чоловік завмер.
— Сер?
— Це старий готель. Тут завжди щось скрипить… або падає.
Його голос був спокійним.
Надто спокійним.
Еліас уважно подивився на Блеквуда.
Лорд брехав 
І він брехав так, ніби боявся, що хтось підніметься нагору.
Через кілька хвилин вечеря продовжилась, але ніхто вже не міг удавати спокій.
Селін нервово крутила серветку в руках.
Ної майже не їв.
А лікар Крейт не зводив очей із лорда.
Наче чекав чогось.
Тоді Блеквуд раптом підвівся.
— Прошу вибачити мене. Вік бере своє.
Він узяв тростину й повільно рушив до дверей.
Біля виходу лорд зупинився.
Повернув голову до гостей.
І промовив фразу, від якої навіть повітря в залі стало холоднішим:
— До ранку один із нас буде мертвий.
Після цього він пішов.
На кілька секунд ніхто не поворухнувся.
Було чути лише тріск дров у каміні та виття бурі за вікнами.
— Що це взагалі означало?.. — тихо запитав Ної.
Ніхто не відповів.
Еліас дивився на темний коридор, у якому зник Блеквуд.
І вперше за довгий час відчув не цікавість.
А погане передчуття.

— Цей чоловік точно зійшов з котушок на старості, — обурено кинула Марта Рід, різко підводячись із-за столу.
Стілець із неприємним скрипом відсунувся назад.
Марта навіть не глянула на гостей — лише швидко поправила фартух і рушила до виходу із зали. Її кроки луною розчинилися в темному коридорі.
У кімнаті знову запала тиша.
Важка.
Нервова.
Ніхто не поспішав продовжувати вечерю.
Свічки тріщали тихим жовтим полум’ям, а за вікнами буря ставала дедалі сильнішою. Сніг кружляв так шалено, що готель здавався кораблем серед білого океану.
Еліас Морроу повільно поставив келих на стіл.
Його увагу привернуло дещо дивне.
Один зі стільців біля дальнього краю столу був трохи відсунутий.
Наче хтось сидів там зовсім недавно.
Але під час вечері це місце пустувало.
— У вашого лорда дивне почуття гумору, — тихо промовила Селін Арчер.
— Це був не жарт, — несподівано сказав Леонард Крейт.
Усі подивилися на нього.
Лікар сидів нерухомо, зчепивши пальці в замок.
— Ви щось знаєте? — різко запитав Ної.
Крейт повільно перевів на нього погляд.
— У цьому домі всі щось знають.
Після цих слів він підвівся.
— Перепрошую.
Лікар узяв із столу келих і неквапливо вийшов із зали.
Ної нервово видихнув.
— Мені це не подобається.
— Нікому не подобається, — холодно відповіла Віолет.
Вперше за весь вечір вона підняла очі.
І в її погляді був страх.
Справжній страх.
Еліас помітив, як її рука непомітно стискає тонкий срібний ланцюжок на шиї.
Нервова звичка.
Люди часто хапаються за щось знайоме, коли бояться.
— Ви давно знаєте Блеквуда? — спитав він.
Віолет одразу напружилась.
— Достатньо.
— Щоб боятися його?
Жінка нічого не відповіла.
Але мовчання інколи говорить більше за слова.
Раптом десь у коридорі почувся різкий звук.
Наче хтось швидко пробіг повз двері.
Ної здригнувся й обернувся.
— Ви це чули?
Адміністратор нервово поправив рукав.
— Мабуть, покоївки.
— О такій годині? — тихо промовив Еліас.
Чоловік не відповів.
І саме в цей момент світло згасло.
Повністю.
Зала потонула в темряві.
Віолет тихо скрикнула.
Десь упала виделка.
За вікнами завив вітер.
На секунду Еліасу здалося, що в коридорі хтось стоїть.Темний силует.Нерухомий.Він швидко підвівся.
— Не рухайтесь, — спокійно сказав він.
У темряві почулися чиїсь кроки.
Повільні.
Обережні.
Потім — глухий удар.
І тиша.
Світло різко повернулося.
Свічки затремтіли.
Ної зблід.
Віолет важко дихала.
А біля дверей лежав розбитий келих.
Червоне вино розтеклося по підлозі, схоже на кров.
Еліас повільно підняв очі.
Силует у коридорі зник.
Але дещо залишилось.
На темному дерев’яному паркеті виднівся мокрий слід.
Сніг.
Хтось щойно зайшов із вулиці.
— Що тут, чорт забирай, відбувається?! — нервово скрикнула Віолет Грей.
Її голос прозвучав надто різко для тихої зали й одразу розчинився у витті бурі за вікнами.
Ніхто не відповів.
Усі дивилися на мокрий слід на підлозі.
Він починався біля дверей і тягнувся в темний коридор, ніби хтось навмисно хотів, щоб його помітили.
Еліас Морроу повільно підійшов ближче.
Слід був свіжим.
Сніг ще не встиг розтанути.
— Це неможливо, — пробурмотів адміністратор. — Центральні двері зачинені зсередини…
— Тоді хтось вийшов назовні раніше, — тихо сказав Еліас.
Ної нервово засміявся.
— У таку бурю? Ви серйозно?
Еліас не відповів.
Він уже помітив дещо дивніше.
Слід був лише один.
Наче людина зайшла до готелю… але не виходила назад.
Раптом десь нагорі грюкнули двері.
Віолет здригнулась.
— Це Блеквуд, — швидко сказала вона, ніби намагаючись переконати саму себе. — Мабуть, це просто Блеквуд.
Але в її голосі не було впевненості.
Селін Арчер повільно підвелась із-за столу.
— Мені це не подобається. Ми поводимось так, ніби все нормально, хоча господар готелю щойно заявив, що хтось із нас помре до ранку.
— Можливо, він хотів нас налякати, — сказав Ної.
— А можливо, попередити, — холодно промовив голос із коридору.
Усі різко обернулися.
На порозі стояв Леонард Крейт.
Його сиве волосся було трохи мокрим, ніби він щойно виходив надвір.
Еліас одразу це помітив.
І не тільки він.
Погляд Віолет на секунду завмер на темному пальті лікаря.
— Де ви були? — різко запитав Ної.
Крейт спокійно зняв рукавички.
— Провітрювався.
— У бурю?
— Іноді свіже повітря корисне.
Його спокій дратував.
Еліас уже збирався щось сказати, коли раптом почув тихий звук.
Дзень.
Наче метал ударився об дерево.
Він опустив очі.
Біля ніжки столу лежав маленький срібний ключ.
Старий.
З вигравіруваною цифрою «217».
Еліас повільно підняв його.
У залі стало тихо.
Надто тихо.
Адміністратор зблід так сильно, що це було помітно навіть при світлі свічок.
— Це… — його голос затремтів. — Це ключ від кімнати лорда Блеквуда.
І саме в цю секунду десь нагорі пролунав крик.
Крик був коротким, але таким відчайдушним, що він, здавалося, розрізав саме повітря в залі. Це не був крик жаху — радше раптове заціпеніння, яке перейшло у хрип. Еліас Морроу зреагував миттєво: відштовхнувши важкий стілець, він кинувся до сходів. За ним, важко дихаючи, біг Ної Брукс та адміністратор, чиї ключі на поясі дзвонили, як тривожний набат. Кожен крок по старому дереву відлунював у пустотілих стінах «Арелона», що ніби шепотіли свої таємниці.
— Це другий поверх, номер господарів! — крикнув адміністратор, ледь встигаючи за детективом.
Коли вони вибігли в довгий коридор, освітлений лише тьмяними настінними бра, вони побачили Марту Рід. Покоївка стояла біля дверей номера 217, притиснувши долоні до обличчя так сильно, що її пальці побіліли. Піднос із вечірнім чаєм лежав перекинутий біля її ніг. Порцеляна розбилася на дрібні гострі друзки, а калюжа чаю повільно розтікалася по килиму, нагадуючи темну пляму крові.
— Двері... — прошепотіла вона, вказуючи на масивне дубове полотно. — Вони зачинені... але я чула... там щось упало. Дуже важке. Лорде Блеквуд! Сер!
Еліас підійшов до дверей. Його пальці стиснули холодний метал знайденого внизу ключа. Він гучно постукав — звук вийшов глухим, ніби кімната за дверима була забита ватою.
— Лорде Блеквуд! Це Еліас Морроу. Відчиніть!
Тиша була відповіддю. Лише виття вітру за вікном і нервове сопіння Ної Брукса за спиною. Детектив спробував натиснути на ручку — вона не поворухнулася. Він вставив срібний ключ у замкову щілину. Метал увійшов гладко, але замок не піддався.
— Замкнено зсередини на засув, — констатував Еліас. — Ключ тут не допоможе.
— Але це єдиний дублікат! — вигукнув адміністратор, витираючи піт з лоба. — Інших ключів не існує, а вікна в номері 217... вони виходять на скелясте урвище. Туди не дістатися без крил.
— Ламаємо, — коротко кинув Еліас.
Вони вдарили в двері плечима. Раз, другий. Старе дерево «Арелона» чинило опір, ніби сам готель не хотів випускати свою нову жертву. На третій раз засув із тріском вилетів, і двері розчинилися навстіж, вдаряючись об стіну.
Холодне повітря, просочене запахом дорогого тютюну та старої шкіри, вдарило їм у обличчя. Кімната була величезною, зануреною в густі тіні. Тільки камін, що помирав, кидав слабкі червоні відблиски на постать у центрі. Лорд Блеквуд сидів у своєму улюбленому кріслі з високою спинкою. Його голова була неприродно закинута, а скляні очі дивилися кудись крізь стелю. У правій руці він усе ще стискав кришталевий келих, але рука звисала безсило, а на дорогому килимі під ним темніла волога пляма.
Еліас підняв руку, зупиняючи інших біля порога.
— Нікому не входити. Це місце злочину.
Він повільно обійшов крісло. На перший погляд — серцевий напад. Але досвідчене око Морроу помітило дещо інше. На шиї лорда чітко виділялася тонка, ледь помітна синя борозна. Його не вбила хвороба. Його зупинили.
Детектив підійшов до вікон. Вони були зачинені на масивні мідні засувки, заблоковані зсередини. На підвіконні лежав недоторканий шар пилу. Поглянувши на камін, він побачив, що решітка не зворушена. Повітряний хід занадто вузький для людини. Двері були зачинені на засув, який вони щойно вибили.
— Це неможливо... — прошепотіла Віолет Грей, яка щойно підбігла до дверей разом з іншими гостями. — Кімната замкнена. Вікна зачинені. Це... магія?
— Це вбивство, — відрізав Еліас. Його погляд упав на годинник лорда на камінній полиці. Він зупинився рівно о 21:17. Час смерті? Чи чергова маніпуляція?
Раптом десь знизу почувся гучний гуркіт. Це був звук вхідних дверей готелю, які вилетіли з петель під натиском бурі. Холодний вихор увірвався в хол, гасячи свічки та здіймаючи в повітря фіранки. Готель став схожим на склеп.
— Зв’язку немає, дороги немає, а серед нас — людина, яка здатна проходити крізь замкнені двері, — Еліас повернувся до присутніх. Його голос звучав тихо, але кожен почув у ньому вирок. — До ранку допомоги не буде. І я раджу кожному з вас не залишатися наодинці.
Він помітив, як лікар Крейт нервово стиснув свій саквояж, а Селін Арчер зробила крок назад, подалі від Віолет. Тінь підозри впала на кожного. А в коридорі, за спинами гостей, Еліас знову відчув той самий погляд — ніби сама темрява готелю спостерігала за ними, насолоджуючись початком гри.
— Марто, — звернувся детектив до покоївки, яка все ще тремтіла. — Коли ви бачили лорда востаннє живим?
— Десять хвилин тому... він попросив чаю через двері... я чула його голос! — заридала жінка упускаючись на підлогу прикриваючи обличчя руками
Еліас на мить замислився. Десять хвилин. За такий короткий проміжок часу вбивця не просто скоїв злочин, а й зумів випаруватися з герметично закритого приміщення. Детектив знову окинув поглядом кімнату: жодних таємних панелей, жодних слідів на підвіконні, жодної можливості для відступу.
— Десять хвилин, — повторив він, ніби пробуючи це число на смак. — Ви впевнені, що це був саме голос лорда?
Марта підняла заплакане обличчя, її плечі здригалися від істерики.
— Так... він сказав: «Залиште чай біля дверей, Марто, я зараз дуже зайнятий». Голос був трохи приглушений, ніби він стояв далеко від дверей, але це точно був він! Хто ще міг бути в його номері?
Еліас підійшов до тіла і злегка торкнувся руки лорда. Вона була ще теплою, але м’язи вже почали втрачати життєвий тонус. Його погляд знову ковзнув до синьої борозни на шиї. Вона була тонкою, майже філігранною — робота професіонала або дуже холоднокровного аматора.
— Лікарю Крейт, підійдіть, — наказав Морроу, не повертаючи голови. — Мені потрібен ваш професійний висновок, але нічого не торкайтеся руками без мого дозволу.
Крейт повільно переступив поріг, його кроки були важкими, а обличчя нагадувало гіпсову маску. Він зупинився над лордом, поправив окуляри і нахилився до самої шиї. Його дихання стало частим.
— Задушення. Використано тонку струну або шовкову нитку. Смерть настала миттєво... десь від семи до п’ятнадцяти хвилин тому.
— Отже, Марта чула або мертвого, або того, хто його вбив, — прошепотіла Віолет Грей. Вона стояла в дверях, вчепившись у одвірок так міцно, що нігті впиналися в дерево. — Якщо він був уже мертвий, хто з нами розмовляв? А якщо вбивця був усередині... де він зараз?
Усі мимоволі озирнулися на темні кутки кімнати. Шафи, важкі штори, простір під ліжком — усе тепер здавалося потенційним сховищем для привида.
Еліас мовчки підійшов до каміна. На попелі лежав невеликий обгорілий клаптик паперу. Він обережно підняв його кінчиком складаного ножа. Вціліло лише кілька літер: «...плата за Арелон...».
— Ви всі бачили цей срібний ключ у залі, — Еліас підняв ключ перед собою, і той блиснув у світлі каміна. — Він лежав на підлозі саме тоді, коли ви, Марто, почули голос лорда. Це означає, що вбивця або мав два ключі, або грав із нами, підкинувши цей доказ заздалегідь.
— Це божевілля, — Ної Брукс почав нервово ходити по коридору. — Ми зачинені в готелі з привидом! Сніг завалив усі виходи, ми не виберемося звідси живими!
— Заспокойтеся! — голос Еліаса пролунав як постріл. — Привиди не користуються струнами для задушення і не залишають мокрих слідів у коридорі. Вбивця — людина. І він серед нас.
Детектив підійшов до дверей і уважно оглянув вибитий засув. Потім він подивився на Марту, яка все ще сиділа на підлозі.
— Марто, коли ви йшли коридором до номера, ви когось бачили? Можливо, тінь або відблиск світла?
— Нікого... — вона схлипнула. — Тільки холод. У коридорі було так холодно, ніби хтось відчинив усі вікна...
Морроу різко обернувся до вікна в кінці коридору. Воно було відчинене, і сніг залітав усередину, вкриваючи килим білим саваном.
— Хтось відчинив вікно, щоб створити протяг і загасити світло в залі, — пробурмотів він. — Або щоб дати нам зрозуміти: правила гри змінилися.
Він знову глянув на покійного лорда. У порожньому погляді Блеквуда застиг не просто жах, а глибоке здивування. Він знав свого вбивцю. Він не чекав нападу від цієї людини.
— Адміністраторе, — покликав Еліас. — Зберіть усіх у вітальні біля каміна. Перерахуйте персонал і гостей. Кожен має бути під наглядом. Якщо хтось зникне — вважайте, що це наступна жертва... або сам мисливець.
Еліас востаннє озирнувся на замкнену кімнату. Десь у глибині душі він відчував: цей злочин був лише прелюдією. Справжній спектакль мав початися тоді, коли згасне остання свічка в «Арелоні».
— І ще одне, — додав він, коли гості почали повільно відходити. — Хто з вас знав, що лорд Блеквуд збирався змінити свій заповіт саме сьогодні ввечері?