Глава 1 — Прибуття до «Арелона»

Сніг падав безупинно.
Великі важкі пластівці билися об лобове скло автомобіля й одразу танули під теплом фар, залишаючи прозорі сліди, схожі на подряпини. Дорога звивалася між горами вузькою чорною стрічкою, а за кілька метрів попереду все зникало у білій темряві.
Водій нервував.
Еліас помічав це по дрібницях: як чоловік стискав кермо, як кожні кілька хвилин поглядав у дзеркало заднього виду, як тихо вилаявся, коли машину трохи занесло на повороті.
— Такої бурі тут давно не було, — пробурмотів він, не відриваючи очей від дороги. — Якщо заметіль посилиться, трасу перекриють до ранку.
Еліас Морроу мовчки закрив книгу й подивився у вікно.
Темрява.
Лише інколи серед снігу виринали чорні стовбури дерев або кам’яні урвища. Гори завжди викликали в нього дивне відчуття — ніби вони здатні проковтнути людину й навіть не помітити цього.
Він дістав із кишені запрошення.
Папір був дорогим, важким, із тисненням сріблом.
«Містер Морроу,
маю честь запросити вас провести кілька днів у готелі «Арелон».
Мені потрібна людина з вашим розумом.
Лорд Едвард Блеквуд.»
І більше нічого.
Ні причин.
Ні пояснень.
Еліас не любив загадкових запрошень. Особливо від людей на кшталт Лорд Едвард Блеквуд — багатих, впливових і достатньо небезпечних, щоб приховувати правду за посмішкою.
Автомобіль різко загальмував.
— Ось він, сер.
Еліас підняв очі.
Крізь заметіль проступив готель.
«Арелон» височів на краю скелі, мов темний замок із минулого століття. Величезна будівля з гострими дахами, вузькими вікнами й кам’яними стінами виглядала майже нереально серед бурі.
Світло у вікнах горіло теплим золотом.
Але сам готель здавався холодним.
Неживим.
Наче він просто терпляче чекав.
— Місцеві кажуть, це місце прокляте, — тихо мовив водій.
— І чому ж?
— Люди тут зникають.
Еліас ледь посміхнувся.
— Люди зникають всюди.
Він вийшов із машини.
Крижаний вітер одразу вдарив у лице. Сніг скрипів під ногами, а буря ревіла так голосно, ніби гори намагалися перекричати одна одну.
Біля входу стояв старий ліхтар.
Світло всередині нього мерехтіло.
Раз.
Два.
Три.
Наче подавало сигнал.
Еліас сам не зрозумів, чому затримав на ньому погляд довше, ніж потрібно.
Двері готелю відчинилися раніше, ніж він встиг постукати.
— Ласкаво просимо до «Арелона», містере Морроу.
Адміністратор був худим чоловіком років п’ятдесяти з ідеально рівною поставою. Його сірий костюм виглядав бездоганно, а ввічлива усмішка — надто відпрацьованою.
— Ваш багаж уже віднесли до кімнати.
— Ви чекали мене?
— Лорд не любить несподіванок.
Ця фраза прозвучала дивно.
Еліас зайшов усередину й одразу відчув тепло. Пахло дровами, вином і старими книгами. У великому каміні потріскував вогонь, відкидаючи золоті відблиски на дерев’яні стіни.
Готель був розкішним.
Але щось у ньому викликало тривогу.
Можливо, тиша.
Можливо, портрети на стінах — суворі обличчя людей із порожніми очима.
А можливо, самі гості.
Біля каміна сиділа жінка в темно-зеленій сукні.
Віолет Грей.
Вона повільно крутила келих із вином, але не пила. Її пальці ледь помітно тремтіли.
Поряд із бібліотекою стояв молодий чоловік із блокнотом.
Ної Брукс.
Він робив вигляд, що читає записи, але насправді постійно дивився на сходи.
Нервово.
Наче когось боявся.
Біля бару розмовляли двоє чоловіків. Один — високий сивий лікар із холодним поглядом.
Леонард Крейт.
Другий був кремезним бізнесменом із важким золотим перснем на руці.
Еліас відразу помітив: атмосфера між гостями напружена.
Люди тут не були друзями.
Вони лише прикидалися.
З дальнього кутка залу линула музика.
За піаніно сиділа Селін Арчер.
Її пальці легко ковзали клавішами, але мелодія звучала дивно — надто повільно, майже похоронно.
Еліас підійшов ближче до каміна.
І саме в цей момент музика раптово стихла.
Усі погляди повернулися до сходів.
Там стояв Лорд Едвард Блеквуд.
Високий.
Сивий.
З тростиною в руці.
Його обличчя було спокійним, але очі — ні. У них читалася втома людини, яка надто довго жила серед ворогів.
— Містер Морроу, — промовив лорд. — Нарешті.
— Ви хотіли мене бачити.
— Саме так.
Лорд повільно спустився сходами.
Коли він проходив повз гостей, ніхто не дивився йому в очі.
Це було дивно.
Не страх.
Щось гірше.
Ненависть.
Добре прихована, ввічлива ненависть.
Лорд зупинився біля каміна й узяв келих вина.
— Сподіваюсь, вам сподобається цей вечір, — сказав він. — Можливо, він стане… незабутнім для всіх нас.
У кімнаті запала тиша.
Еліас відчув, як напружилися люди навколо.
Ної Брукс різко опустив очі.
Віолет сильніше стиснула келих.
А лікар повільно відвернувся до вікна.
Щось тут було не так.
І всі це знали.
Раптом надворі гримнув вітер.
Такий сильний, що старі вікна здригнулися.
Адміністратор зблід.
— Сер… буря посилюється. Дорогу вже, мабуть, замело.
Лорд спокійно зробив ковток вина.
— Тоді нам пощастило, що всі вже в зборі.
— Ви когось чекали? — запитав Еліас.
Лорд усміхнувся.
І ця усмішка зовсім йому не сподобалась.
— О так, містере Морроу. Я чекав саме цього вечора.
Раптом світло в холі мигнуло.
Раз.
Другий.
А потім на кілька секунд усе занурилося в темряву.
Хтось тихо скрикнув.
Коли світло повернулося, Еліас помітив одну дивну річ.
Лорд Блеквуд більше не усміхався.
Він дивився кудись у натовп гостей.
І вперше за весь вечір у його очах з’явився страх.