Глава 52

Евелін було не по собі, кілька годин вона пропрацювала, підтягуючи документацію, яку закинула, зважаючи на останні події. Бос з холодною ввічливістю їй про це натякнув. І мала б радіти, що ніхто не відволікає її пронизливими похмурими поглядами, та цілителька вже настільки звикла до емпата, що зараз почувалася ніби покинутою. Раз за разом вона дивилася на екран телефону, проте ніхто не писав і не дзвонив. По правді, вони рідко з Габріелем користувалися гаджетами, адже завжди були разом. А ще нав'язливий черв'ячок ревнощів точив її серце потрохи. Все ж зараз емпат був зі своєю колишньою, а їх багато чого пов'язує.

Ще кілька годин пізніше Евелін виключила комп'ютер і сказала колегам, що потрібно навідати кількох підопічних, якщо її раптом шукатимуть. Викликаючи таксі, подумала, що було б непогано відремонтувати свого старенького форда. А ще краще мати такі здібності як у Тесси. Ну як тут по-доброму не позаздрити подрузі. Цілителька усміхнулася, згадавши про неї, ще донедавна і не мріяла про таких друзів.

По дорозі в таксі Евелін стало зненацька зле: тривога й хвилювання посилились, а в грудях запекло й розлилася млість. Серце водночас неспокійно забилось в пришвидшеному темпі, а сила її затремтіла всередині, розрослася раптом по тілу наче тісно їй зробилось і назад згорнулась в розбурханий клубок, заіскрила мітка. За декілька секунд все минулося, залишилось тільки дошкульне гнітюче відчуття. Цілителька набрала Габріеля, проте його телефон не відповідав. Подумки покликала Матильду, сподіваючись, що та почує, а потім і Креґа, ворона емпата.

Увійшовши в Ґард, Евелін перевірила спочатку сховище, потім зал для фізичних тренувань, де привіталася з ґардіанцями, проте Габріеля там не знайшла. Відчула відразу повагу й особливе ставлення до себе - цілителька була унікальним явищем, винятковим. За інших обставин це неабияк підняло б її самооцінку, та все, що хвилювало зараз, де подівся її напарник. Можливо, вона дарма панікує, та щось підказувало - сталося жахливе.

В бібліотеці, побачивши наставника, привіталася й спитала його прямо:

- Хранителю, де знайти мені Катаріну? Габріель із нею? - й затамувала подих в очікуванні відповіді, тим часом серце знову вистрибувало з грудей.

- Асійє, дитинко, - по-батьківськи почав він, - якщо б двоє не кохали один одного по-справжньому, обряд єднання не відбувався би, - Арус підморгнув, розтягуючи губи в усмішці. – Тому позбався сумнівів назавжди.

- Ви знали про це? Тобто… - шокована Евелін не могла повірити в те, що почула.

 - Утворити союз із цілителькою настільки ж складно, наскільки отримати рідкісний дар цілительства. Навмисне й одним бажанням нічого не відбудеться, потрібні істинні почуття з обох сторін.

Евелін мовчала деякий час, роздумуючи.

- Чому не сказали? - обізвалася, нарешті.

- Щоб ти боялася відкритися ще більше? - підняв догори брову Арус. Вона кивнула, погоджуючись з ним.

- Справа ще в дечому, - мовила й розповіла про погане передчуття, що від ранку переслідувало її.

Щоразу, як Катаріна бачила Даґо - сібу Даміана, на її очі наверталися сльози. Собака ластився до неї, дозволяв куйовдити шерсть і всяко заохочував її продовжувати. Декілька разів він забігав до неї в кімнату після візиту Габріеля, наче перевіряв. Дівчина розуміла, хто його відправляв. Ретривер просто доносив своєму хазяїну, що з нею все гаразд. А чи було з нею все гаразд? Візуально, можливо, так. Останнього разу вона просто сказала Даґо, аби його господар сам прийшов поцікавитись і не експлуатував бідну тварину.

Даміан винувато усміхнувся, побачивши Катаріну, яка ліниво перебирала шерсть ретривера, занурившись у свої думки. Тільки після того, як він постукав, вона підняла голову й промовила:

- Все добре, проходь. Не потрібно хвилюватися за мене, - дівчина відчувала неабияку вдячність, цей хлопець став їй по-справжньому близький.

- Бачу, цей кудлатий паршивець швидко підкорив твоє серце, - пожартував Даміан.

“ Не ревнуй, господарю ” - дзвінко гавкнув Даґо, виляючи хвостом. Блондин нахмурився, а потім розслабився, згадавши, що Катаріна не може чути його.

- Мій сіба теж був собакою, - ґардіанка подивилася на Даміана очима, повними сліз.

- Був? - обережно запитав він, розуміючи, що ступає на трясовину. Ретривер теж нашорошив вуха, очікуючи відповіді. Катаріна кивнула, а потім тихо пояснила.

- Коли сіба втрачає хазяїна, то… - слова давались їй важко, - то… просто йде… г-гине, - вона схлипнула й змахнула сльозу, що швидко покотилась. Даміан більше не думав, як дівчина це сприйме, просто  підійшов та міцно обійняв, потім витер подушечками пальців її мокрі щоки, глянув на Даґо і впевнено заявив:

 - Тепер у тебе є ми! - собака наче цього й чекав, ще дужче виляючи хвостом, кинувся облизувати обох, добившись їх радісного сміху.

- Не знаю, чим я заслужила вас, - Катаріна поцілувала спочатку Даміана в щоку, а потім Даґо в холодний мокрий ніс. Тільки зараз у неї з'явилось відчуття повернення додому. - Ви підете зі мною в моє колишнє житло? Мені потрібні мої речі, - вона глянула на свій шкіряний костюм, в якому знаходилась вже другу добу.

 - Звісно, лише потрібно попередити Аруса. Не знаю, щиро кажучи, наскільки це безпечно, - розмірковував вголос блондин.