Глава 51

Час залишає свій слід на усьому.

Габріель спіймав себе на тому, що йому хочеться посміхатися. Весь час, поки він їхав у Ґард, губи розтягувалися самі собою. Але він стримувався, старі звички важко викорінювати. Евелін він залишив біля Центру, переконавшись, що навколо безпечно. Розумів, що з її силою охоронець цілительці більше не потрібен, однак хвилюватися за неї не припиняв, звик усе контролювати. І хоча зараз він не чув її сполоханих сором'язливих думок - надто далеко один від одного - проте пустка в грудях тепер була заповнена й гріла теплом. 

Тим не менше щось не давало спокою, емпат намагався виокремити його із виру інших почуттів, збагнути від кого поширюється так гостро, проймаючи його, проте усвідомив, що це власні переживання… на кшталт інтуїції. Читати чужі серця завжди було набагато легше. Після єднання сила його зросла, він відчував це, тягар його дару вже не врізався до крові на раменах, скоріше залишав червоні сліди на шкірі від ваги. Це як знову дихати на повні груди, а не у пів сили. А з Евелін, в моменти близькості, Габріель майже почувався звичайною людиною, бо вона глушила все навколо, залишаючи насолоджуватися тільки їхніми особливими стосунками. 

Катаріну він знайшов в компанії блондина у її колишній кімнаті. Як тільки Габріель увійшов без попередження, вони швидко піднялися з ліжка, де сиділи надто близько один до одного. Емпат мимоволі відмітив у дівчини  почуття вини й стурбованість, а от у хлопця - знову нічого. Габріель нахмурився, роздумуючи, чому  не може прочитати його. Кілька хвилин стояла  незручна тиша, поки Даміан неохоче сказав, що залишить їх удвох. 

- Ти мені винен ремонт байка, - не втримався емпат і дорікнув, досі не міг пробачити наругу над його мотоциклом. 

- Авжеж, зараз збігаю в банк по свої збереження, - фиркнув Даміан й зачинив за собою двері. А перед цим кинув дивний погляд на Катаріну, мовби говорив “я поруч”. Що за… 

 - Як ти? - Габріель підійшов ближче. Питання було риторичне, дурне. Він і так все прекрасно зчитував. 

- Думаю, ти краще знаєш, - усміхнулася краєчками губ Катаріна, та потім опустила голову, соромно було дивитися в очі. Невже колись вона зможе спокійно ходити із піднятою головою?! - Пробач мені за ті звинувачення. Це все говорила та тварюка всередині мене. Я так картаю себе, що не вистачило сили вчасно покінчити з цим… - з очей потекли сльози, вона опустилась на ліжко, закриваючи обличчя рудими локонами. - Як змиритися з тим, що накоїла? Габріель сів поруч, стискаючи її руку в своїх долонях, він мовчав. І Катаріну наче прорвало:

- Ти не уявляєш, як це важко. Ти… ти немов кам'янієш поступово, нічого не відбувається відразу, але точно відчуваєш трансформацію в усьому тілі, і найбільше болить втрата монади. І це фізична біль також. У перші дні найбільше я жаліла про те, що завагалася і не встромила той кинджал собі у груди. Я божеволіла від власної неспроможності змінити щось, мене тримали у клітці мов тварину, де я повільно на самоті перетворювалась в монстра.

 Наступного дня, за моїми відчуттями, до мене прийшов, задавалося б, звичайний хлопець. Я ледве повірила своїм очам. Вже пізніше дізналася, що він - плід насильницького союзу темного і ґардіанки, який, по суті, був таким самим ув'язненим, як і я, тільки із привілеями. Даміан майже цілодобово сидів біля мене: щось розповідав, ділився власними переживаннями, навіть смішив… І на деякий час це відволікало, дозволяло бодай трохи забутися. Не знаю, як би я витримала... Я повністю зосередилася на ньому, тому що він був наче ковток нормальності серед цього всього пекла, що відбувалося зі мною. Та з кожним днем йому все важче вдавалося достукатись до мене, я просто перестала відчувати… це так страшно, - голос Катаріни зірвався. - А найстрашніше - це непереборна жага, коли темна сутність в тобі вимагає людської аури. І це все, що ти можеш відчувати. Коли поглинаєш емоції свої жертви, руйнуєш її захист, тоді розпечена лава в тобі на деякий час вгамовується, проте ненадовго. І все по колу, ти змушений шукати далі. А ще я стала іграшкою верховного темних. Мати колишню ґардіанку за ручне звірятко лестило б йому, напевно, мав би він змогу це відчувати. Нікому не побажаю таке пережити. Однак зараз… зараз найважче.

 - Ти навчишся жити з цим тягарем, ти сильна, - мовив, нарешті, Габріель,  вислухавши її. Катаріна глянула на нього з-під мокрих вій, й швидко витерла сльозу, що знову поповзла по щоці. Вона не знала тепер, як їй поводитися з коханим, бо між ними ніби утворилася прірва - така велика й глибока, що не перестрибнути. Емпат теж дивився на неї, продовжуючи стискати її долоню, і в цьому погляді вона все прочитала, не потрібно було мати надздібностей, аби зрозуміти.

- А без тебе я навчуся жити? - прошепотіла й потягнулася рукою до його обличчя, провела ніжно, вдивляючись у сірі очі. 

- Я завжди буду поруч, адже ти займаєш особливе місце в моєму серці…

- Але... - вона прикусила губу, стримуючи новий потік сліз. 

- Але вже як друг, - твердо озвучив Габріель. Катаріна закивала головою, шморгнувши носом, швидко витерла мокрі щоки долонями й затисла їх міцно в кулаки на колінах, впершись поглядом у кісточки, що побіліли. Передчуття не обмануло її. - Я так довго шукав тебе, усвідомлюючи, що разом вже нам не бути, але мав би хоча спробувати звільнити тебе. Це був мій обов'язок. Катаріно, я дуже щасливий, що мені не довелося цього робити, - зізнався Габріель фактично в тому, що прагнув убити її. - Як тільки з'явився шанс на твій порятунок, я дуже сподівався, що нам вдасться це зробити. Бо це більше здавалося чудом, аніж реальністю.