Глава 46

Почуття роблять нас або сміливими,

або змушують терзатися від страху бути знехтуваним. І останнє часто перемагає, назавжди руйнуючи можливість бути щасливим.  

Секунди тягнулися як вічність, Даміан бачив, що Катаріну оточили, їй нікуди бігти. Отже, все йде за планом. Далі черга Евелін. Хоч би все вдалося, повторював подумки. Цілителька зможе знищити в ній темну сутність, адже так? Звільнить? Ніхто не знав напевно, але всі старанно мовчали про інший розвиток подій. Даміан теж намагався не дозволяти сумнівам взяти гору над собою. А ще він до смерті боявся, що коли рудоволоса повернеться в Ґард, її почуття до Габріеля теж повернуться. Від цієї думки всередині на мить все затерпало і перебивало подих. Тому він і стояв тут малодушно. Не через прохання Еріка триматися подалі, а тому що не хотів переживати той момент, коли Катаріна стане собою і в її очах він побачить кохання. Не до нього. 

Так важко було тримати це в собі стільки років й не показувати. Знав, що вона просто не спроможна відповісти взаємністю нікому, адже темні не відчувають, але...

Несподівано долоні Даміана торкнулося щось вологе й шорстке, рефлекторно змусивши відсмикнути руку догори. Він опустив погляд униз і побачив вже знайомого собаку - золотистого ретривера. Той крутився навколо і виляв хвостом, намагаючись лизнути іншу руку. А потім підштовхнув у бік ґардіанців, мордою тикнувши Даміана. 

- Ні, друже! Я зачекаю тут, - промовив вголос хлопець, поглядаючи туди ж. Евелін повільно наближалася до Катаріни. Ось зараз це і станеться. Але, схоже, собака був іншої думки, бо загарчав і навіть гавкнув, знову підштовхуючи його.

- Мабуть, ти таки мій сіба, - висловив спокійно свої припущення Даміан, проігнорувавши гавкіт. – І повір, я дуже радий, що ти не якийсь пітон чи ящірка, проте мені краще залишатися тут, - трохи ніяково виправдовувався Даміан перед твариною, до того ж він не був упевнений на сто відсотків, що той його розуміє. Та коли пес загарчав ще дужче, підступаючи, сумніви зникли. 

- Ти ж мій сіба. Тому не нашкодиш мені, – те, що мало бути твердженням, більше звучало з питальною інтонацією. Гіпотези не підтвердились. Собака неочікувано вчепився зубами в його ногу – не смертельно, але відчутно. А далі вхопив за штанину й потягнув у напрямку його нових друзів. 

- Та що ти в біса робиш? Ти вкусив мене! - Даміан вилаявся. У нього, очевидно, найвпертіший сіба в історії ґардіанства. Як тільки він, зітхнувши, покрокував уперед, собака задріботів поруч, весело виляючи хвостом. Без сумніву радів, що вдалося домогтися свого. 

Та через мить хлопець й сам вже біг щодуху, без допомоги чотирилапого друга. 

Цілителька не зводила погляду з Катаріни, обережно підходила ближче. Все, про що думала, як позбутися темряви, і молила творця допомогти їй зробити все правильно. Сила всередині неї затремтіла, запульсувала: як завжди, потекла по тілу, ніби тільки чекала виходу. Монада давала свою мовчазну згоду. Та потім Евелін відчула, як вони зливаються в одне ціле, монада розчиняється в ній. Зовнішньо цілителька теж змінилася: очі її в цей момент віддзеркалили внутрішнє світло, а радужка набула неймовірного відтінку. Зараз вона нагадувала якусь неземну істоту. 

Як тільки Евелін хотіла направити свою силу на Катаріну, перед нею зненацька постала тінь, що заступила пожирательку повністю. Потойбічна сутність, що змусила Евелін закинути голову догори, аби осягнути її зором у повний ріст. До цього часу нічого подібного вона не бачила. Темний з рваними краями плащ із капюшоном просто парив над землею, ховаючи клуби чорного в’язкого туману. Він збурював поверхню накидки як водну гладь на вітрі. Інстинктивно цілителька направила на нього свою енергію, та вона відбилася й повернулася до неї назад. Від несподіванки й сили віддачі, цілителька аж поступилася, ледь втримавши рівновагу. Потім почула зляканий зойк Катаріни - істота тримала її за горло, точніше чорна субстанція, що наче рука обвилася навколо її шиї з-під рукава плаща. У скляному погляді темної відбився справжній жах, обличчя застигло в страшній гримасі, вона висіла в повітрі як безвільна маріонетка. Поки цілителька розгублено спостерігала, оговтуючись, Габріель з Еріком намагалися проштрикнути примару кинджалами, проте леза проходили наскрізь, розпорюючи тканину. З прорізів сочилася непроглядна мла, стікаючи верткими зміями вниз, щоб знову заповзти назад під плащ. 

- Що це таке? – вигукнула Тесса. Проти цього створіння нічого не діяло, вони не могли нічим йому нашкодити. Очевидно було, що його ціль – темна, бо на ґардіанців воно навіть не звертало уваги. 

Даміан зрозумів усю складність ситуації з одного погляду на Катаріну -  ще трохи і повертати в Ґард буде нікого. Підбігши, він розглянувся навколо у пошуках потрібного предмета. Мотоцикл Габріеля лежав неподалік, недбало кинутий на землю, кермо вивернуте вгору. Емпат не поставив його на підніжку, безперечно поспішаючи. Не вагаючись, Даміан щосили вдарив ногою по ніжці з хромованого металу, до якої кріпилося на кермі дзеркало прямокутної форми. Воно голосно хруснуло й відламалося в місці приєднання до пластикового корпусу. По гладкій поверхні пішла тріщина, але це було неважливо. Варварський вчинок відняв мову у власника двоколісного транспорту, розгніваний Габріель мовчки спостерігав за незрозумілими діями блондина. Зараз був не час з’ясовувати стосунки, потрібно було придумати, як допомогти Катаріні. 

Даміан не зважав ні на кого, тим більше не знав про особливе ставлення емпата до залізного друга. В цей момент йому було байдуже. Схопивши дзеркало, він кинувся до Катаріни, прекрасне обличчя якої спотворилося в німому крикові, й підставив його прямісінько навпроти низько насунутого каптура істоти. Він швидко заплющив очі, аби не бачити того, що віддзеркалилось. А коли, нарешті, глянув, темна вже осіла на землю, ледве дихаючи, ноги її не тримали, а руки тряслися. Навколо шиї виднівся чорний слід. Цербер володаря темних зник без сліду