Всі троє декілька секунд мовчали після того, як екран телефону згаснув.
- Що робити? Не можна допустити, щоб від її рук ще хтось загинув, - Даміан дивився на Тессу та Еріка, намагаючись прочитати їхні обличчя. А якщо тепер, коли вони зіткнулися із темною сутністю Катаріни, не схочуть її рятувати? Що тоді? Він боявся цього. І матимуть рацію, вона зробила багато зла. Проте є шанс припинити це, і ним обов'язково потрібно скористатися. - Необхідно вистежити її жертву першими. А заодно врятувати й Катаріну, а для цього потрібна Евелін. Мене вона зуміла звільнити від темряви.
- Але це як шукати голку в копиці сіна. Місто величезне, - розвела руками Тесса. - Ніякої зачіпки.
- Ми повинні щось зробити. Треба діяти, - в очах ґардіанців Даміан побачив сумнів. Він так розхвилювався, що навіть фізично відчув себе недобре, в грудях здавило. Підсвідомо Даміан потирав грудну клітку, поки намагався їх переконати, й мимоволі дивився на двері кімнати, що виділили йому як його власну. Хотілося йти. Вже. Зараз.
- Як би ми не хотіли допомогти, не все так просто з підопічними, - додав Ерік. - Монади…
- Чекай-но, - перебила напарника Тесса і звернулась до Даміана. - Чому ти потираєш груди?
- Що?
- Чому ти постійно торкаєшся мітки? - напирала вона.
- Дрібниці, трохи болить чи тягне, не знаю. Зараз не до цього, ми повинні…
- Він відчуває поклик! - тепер вже Ерік перервав його і вражено переводив погляд з Даміана на Тессу, що мала не менш спантеличений вигляд.
- Але як таке можливо? Монади так швидко знайшли йому напарницю? Зазвичай, від ініціації проходить трохи часу.
- От зараз і перевіримо, що це означає.
По дорозі до сховища Даміану пояснили, що таке поклик монад і як він працює для напарників. Проте в його випадку все йшло не так, починаючи від сіби й далі.
- І як я маю поводитися? Що робити? - він оглядався в сховищі, заворожений сяйвом та кількістю монад, відчував навіть якийсь дивний трепет від знаходження тут. А ще чарівним чином його самопочуття покращилось. Проте ніхто більше не прийшов. Коли одна з куль, заповнена всередині наче клубами туману, опустилась перед ним на рівні обличчя, ґардіанці перезирнулися. Даміан простягнув руку, як навчала його Тесса, і монада плавно осіла на долоню й відкрилась. Вона замиготіла картинками, вихоплюючи одну з круговерті й зупиняючись на ній. Монада показала Катаріну, що переступила тіло нерухомого чоловіка на підлозі й подалася до виходу. В тому, що це була вона, ніхто й на мить із них не засумнівався, не впізнати її було важко. На мить жінка зупинилася біля дверей і подивилася на фото хлопця, що в красивій темній рамці стояло на столику, поруч із зів'ялими квітами й телефонним апаратом. Потім картинка блимнула й змінилася на іншу: на мосту стояв той самий хлопець з фото, а поруч Габріель та Евелін. На цьому куля закрилася й піднялася вгору, залишивши більше запитань, ніж до цього. Та найдивніше було те, що монада прояснилась, засвітилась чистим відтінком золота.
- Нічого не розумію, - Ерік почухав потилицю. - Виходить Габріель та Евелін вже врятували хлопця. Тоді навіщо монада показала це Даміану? І де його напарниця?
- На місці розберемось, - мовила Тесса. - Я знаю, де це.
Евелін було ніяково повертатися у квартиру Габріеля, де спогади її знову захопили з першої хвилини, як тільки вона переступила поріг. Менш незручною атмосферу робив Алан, який зараз топтався біля дивану в вітальні і перетягував увагу на себе. Габріель швидко підійшов до нього, узяв плед і розстелив його, приховавши кров на обшивці.
- Порізався. А почистити не було часу, - коротко пояснив хлопцю, який саме звернув увагу на бурі плями. Він нічого не відповів, мовчки кивнув. Поки вони їхали з Евелін в таксі, Алан не дуже хотів розмовляти, проте цілительці вдалося дізнатися, що в нього є мати. Зараз вона вирішила також зосередитись на підопічному, аби не думати про їхню з Габріелем ситуацію.
- Там, на мосту, ти говорив про жінку. Хто вона? - запитала Евелін, сідаючи на крісло, поруч з диваном. Вона бачила, що Алан поводиться насторожено, проте вже не так сковано. Він теж сів, але скраєчку, подалі від пледа, який емпат недбало кинув. - Не бійся, з нами ти в безпеці.
- Вдома вона з'явилася відразу ж, як батько прогнав матір. Я про неї нічого й не знаю. То зникала, то знову приходила, - розповідаючи, хлопець не піднімав очей.
- Якщо ти голодний, Алане, є сандвічі, - запропонував Габріель, який саме повернувся з кухні, простягаючи йому пляшку води. - Той похитав головою, але зробив кілька жадібних ковтків.
- Не соромся, - припросила Евелін. - Я б теж не відмовилася, - сказала, аби тільки розворушити Алана. Зараз їй навряд би поліз шматок в горло, зважаючи, що час від часу вона відчувала на собі уважні погляди емпата і тоді наче хто невидимою рукою стискав її нутрощі, змушуючи тремтіти.
- Слухай, - Габріель звернувся до Алана. - Ти можеш розповісти нам усе, навіть якщо тобі здаватиметься, що це все твої вигадки та фантазії. Чим більше ми знатимемо, тим швидше допоможемо тобі.
- Я не знаю, з чого почати і як це пояснити. Іноді мені здається, що в мене поїхав дах. Останнім часом життя нагадувало витончені тортури: вдень Катаріна вдавала турботливу мачуху, а вночі… приходила в мою кімнату і… чи мені просто снилося це... - він схопився за голову. - Я не розумів, боявся спати.