Глава 33

Страх або заціплює, або примушує діяти,

часто інтуїтивно, на межі можливостей.

Габріель навіть не помітив, коли саме пішла Катаріна, вся увага була зосереджена лише на Евелін. Всередині хвилею піднімалася паніка. Він провів рукою по блідому дівочому обличчю, загорнув волосся з чола, торкнувся яремної впадини і його серце мало не зупинилося – він не відразу відчув під пальцями пульс. Страх липкими щупальцями стиснув горло, не даючи вдихнути повітря на повні груди.

- Евелін, що ти накоїла?! Що накоїла… – шепотів у відчаї. Тремтячими руками він звільняв її та себе від одягу, пригортаючи цілительку до власного гарячого тіла, аби збільшити площу контакту, хоч трохи зігріти. Однак її мітка навіть не реагувала на таку близькість, не було ані спалахів сяйва, ані тріскання синіх іскр – нічого! Евелін в цей момент нагадувала мармурову статую, вирізьблену з дивовижною майстерністю, однак холодну і бездушну, тільки темні борозни вен сильно контрастували з її білою шкірою, і хоч трохи нагадували про те, що перед ним жива людина. Поки що… Синього відтінку губи виявилися теж холодними й твердими на дотик - не такими, як знав їх Габріель до цього. Ті вуста, що дарували йому поцілунки були м’якими, піддатливими, найбажанішими…

- Ево, будь ласка, розплющ очі! Навіщо ти так? - емпат накрив її своїм тілом, обійняв так міцно, наскільки це було можливо, щосекунди торкаючись нерухомих губ – нічого не змінювалось. Цілителька не приходила до тями, вона не просто спала, її свідомість була там, звідки не повертаються.

- Господи, Евелін, я не зможу без тебе. Уже не зможу, - благав Габріель у розпачі, проте його не чули. Волога збиралася в кутиках очей ґардіана, поки не пролилася скупою пекучою сльозою. Він плакав востаннє, коли Арус сказав йому, що його мами більше немає. Дитиною. І зараз.

Він боявся знову перевіряти її пульс. Що як не почує більше? Ніколи… Яке жорстоке слово! Немилосердне… За ним тільки порожнеча і розпач. Він не задумувався над цим досі, а тепер йому хотілося кричати щосили й ламати усе навколо, нестерпний біль роздирав його навпіл, не давав мислити тверезо. Єдине, що міг – це притискати до себе непритомну дівчину, боявся відпустити й на долю секунди і втратити її, той особливий їхній зв’язок. Чи вже втратив? Що як втратив?

Габріель завмер, довго вдивлявся в обличчя Евелін, потім ніжно провів великим пальцем по нижній губі й раптом твердо і спокійно промовив:

- Ти не смієш! Чуєш? Не смієш! Одного разу я тебе вже вирвав із лап смерті, зроблю це ще раз. Зрозуміла?! Скільки буде потрібно!

Емпат підвівся трохи, потягнувся до одягу Евелін, що ворохом лежав на підлозі поруч дивана, і підхопив кинджал, недбало кинутий ним раніше. Рішуче витягнув його, зціпив до скреготу зуби й зробив великий вертикальний надріз в цілительки на грудях. Жоден мускул не смикнувся на його обличчі, лише гарячковий блиск в його очах видавав душевний стан зараз. Краплі крові виступили по краях рани, збираючись в тоненькі цівки, вони розтікалися врізнобіч, створюючи моторошний візерунок. Далі не зволікаючи, Габріель зробив те саме собі. Він міцно обійняв Евелін, притиснув до своїх грудей,  змішуючи їхню кров, сутність, і застиг, зливаючись з нею в поцілунку. Емпат відчув, як активізувався ще один його дар – самозцілення, він направив усю свою силу на Евелін, ділячись з нею своєю енергією. Його рана почала швидко  загоюватися.  

Габріель боявся дивитися на цілительку, та все ж, через декий час, відпустивши її вуста, глянув вниз, на груди, де ще хвилину назад зяяв рівними краями страшний поріз, зроблений ним. І мало не заплакав знову від полегшення, кров зупинилася, а сама рана поволі стягувалася, залишаючи на гладкій шкірі бурі розводи. Тільки в останній момент зрозумів, що стало причиною їхнього зв’язку після порятунку на озері: тоді Габріель не зауважив, що поранився до гострого каменю, витягуючи дівчину з води, якимось чином він зумів застосувати свій дар регенерації до неї, врятувавши тим самим. Емпат сподівався, що завдяки цьому запустив процеси в організмі дівчини і тепер знову поверне її назад. Він продовжив цілувати її, а обіймаючи пестив оксамитову шкіру. І в одну мить йому здалося, що вона потепліла, не така вже холодна. Серцебиття змінилося, удари були ще сповільнені, проте чіткі та ритмічні. Габріель провів губами по вилиці, торкнувся шиї, не втримався і поцілував ключицю, потім нижче, і там, де ще доволі помітним залишався рубець від нещодавньої рани. Його - вже давно зникла, майже сліду не лишилося.

Плутанина емоцій та почуттів різко пройшла крізь емпата, змусивши його на мить завмерти, прислухатися, пропустити в саме єство. Він усміхнувся, щиро й по-справжньому, з великим полегшенням. Таким щасливим себе, як зараз, він не пам’ятав. Врешті Габріель знову повернувся до її губ, що вже порожевіли, їхня м’якість вмить звела його з розуму, як і тихе дихання, що трохи поривчасто вирвалось з її рота, як тільки він накрив її груди рукою й погладив. Мітки затріщали, повітря між ними наче наелектризувалося, сині іскри спалахнули, впиваючись в шкіру Габріеля як тисяча тоненьких голок. Він готовий був терпіти цей жаданий біль ніч і день, лише б бути поруч із нею.  

Евелін ще спала, але вже відчувала, реагувала на його дотики, дозволяла. Знала, що це він, не сумнівалася. І він знав, що вона знає. Чути її для нього було найціннішим подарунком, який вона могла зробити йому. Ненависний блок, за яким цілителька ховалася від емпата, впав, настільки спустошена й знесилена була. Вона повністю вичерпала себе після останнього застосування дару. Думка, що Евелін могла загинути, завдавала Габріелю не тільки душевних страждань та мук, але й фізичних. Бо сприймав її вже як єдине ціле з собою, нерозривне і неподільне.