Глава 27

Рано чи пізно свобода завжди зламає клітку, в яку її посадили.

- Аделін, годі вже її контролювати! – тихо, але з натиском вкотре намагався донести до дружини Лайонел Морт. – Вона вже доросла, сама собі дасть раду.

- Ти прекрасно знаєш, що Евелін не в змозі цього зробити й усі цим користуються. Я мушу впевнитись, що з нею все гаразд.

- Дай їй трохи свободи. Не в змозі, тому що ти цього їй не даєш, вирішуючи все за неї. Те саме робить і Уілесс, - говорячи його ім'я, Лайонел не зміг стриматися і скривився, показуючи ставлення до друга дочки. Його завжди злили й насторожували підлабузництво та награна улесливість, яку він демонстрував у їхній присутності.

- Я дозволила їй жити окремо в квартирі матері, все що від неї вимагалося – дзвонити хоч іноді своїм батькам, - обурилася Аделін на слова чоловіка. Це вже вдруге Евелін по кілька днів не виходила на зв'язок, тож їй потрібно було приїхати та перевірити стан речей, щоб заспокоїти своє материнське серце.

- Ага, для звіту тобі, - буркнув Лайонел і махнув рукою. Дружина не розуміла, що своєю гіперопікою робила доньці ведмежу послугу.

- Містере та місіс Морт! Вітаю! – обоє відразу ж повернулися на голос. Не второпаючи, звідки високий молодик у шкіряному вбранні знає їх, трохи насторожились. Вони у запалі суперечки не звернули уваги ні на мотоцикл, що зупинився неподалік, ні тим паче на супутницю байкера з дивним кольором волосся.

- Чим можемо допомогти? – ввічливо з яскраво помітною обережністю запитав Лайонел, вдивляючись в обличчя незнайомця. Аделін теж вся підібралася, все ж вони у великому місті, уночі. Самі. У чоловіку своєму вона не сумнівалася, він міг постояти за них. Проте нерідко це був лише привід для того, аби зачепити безпечних перехожих та напасти всією бандою. А проти великої кількості хуліганів, що водилися тут, вони були безсилі. Ідея чекати дочку на вулиці вже не здавалася такою хорошою, як раніше.

- Мамо, тату! Це Габріель! – обізвалася Евелін. Наступні секунди тягнулися як вічність. Емпат простягнув руку для привітання, та батьки її й не помітили. Погляди їхні були сфокусовані на ній. В очах матері та батька спочатку майнуло впізнання, а після - шок, який повністю відібрав  мову. Вони мовчали, просто дивилися. Потім, не зговорюючись, глянули один на одного і знову повернулися до доньки. Першим оговтався Лайонел, він простягнув руку Габріелю, потиснув її, киваючи, проте поглядом все ще чіплявся за дівчину, яка стояла перед ним. І справа була не в одязі, і не в зачісці та кольорі волосся, яке химерним мало було назвати. Справа полягала в іншому, в тому, що Евелін стала інакшою. Її постава, рухи, вираз обличчя – все змінилося.

- Асійє! Що… що…ти з собою… – Аделін так і не спромоглася вимовити щось зрозуміле, проте Лайонел її випередив.

- Тобі дуже личить! Незвично, але гарно. Ми хвилювалися і мама наполягла, - він коротко глянув на дружину, стискаючи її руку, - на тому, щоб провідати тебе.

- Вибачте, у Центрі багато роботи, все закрутилося, - знову перепросила Евелін і глянула благально на напарника. – Далі я вже сама. Батьки, мабуть, стомилися. Дякую, що підвіз. - Емпат підняв брову догори і цілителька затамувала подих. Ну підіграй, подумки просила, залиш наодинці все пояснити, однак він її не чув – стояв блок. І навіть, якщо й зрозумів, то не піддався німим вмовлянням.

- А Габріель – хто? – питально протягнула Аделін, спромігшись, нарешті, отямитись від зовнішнього вигляду єдиної доньки.

- Разом працю…

- Хлопець, - перебив Габріель, обійнявши цілительку рукою за плечі й притиснувши до себе. Мати ковзнула поглядом спочатку по його руці, потім холодно зміряла зверху донизу і врешті перевела погляд на мотоцикл. Губи її стиснулись в тонку лінію.

- Хлопець, значить? – уточнила. Зазвичай, від такого її тону люди знічувались, почували себе некомфортно, але не в цьому випадку.

- Ага. Коханий! - Габріель і бровою не повів. Лайонел злегка усміхнувся про себе. Евелін розуміла, що от-от розверзнеться гроза і спинити її буде важко. Емпат підіграв, ще й як… Ну нічого, вона потім йому все викаже!

- Ммм… А що сталося з Уіллом? Здається, ще нещодавно ти очікувала пропозицію від нього, - не вгамовувалася мати, пробуючи вколоти нового залицяльника дочки. Вона не могла сказати, що старий їй дуже подобався, по правді, Уіллеса вона терпіти не могла, але й цей не викликав у неї захвату, скоріше занепокоєння. Певною мірою те, що поруч з ним Аделін не впізнавала свою Евелін. І зміни були разючі.

- Не зараз. І не тут, - застережливо зауважив Лайонел, звертаючись до дружини. Та фиркнула, але послухалась.

- Асійє, не запросиш всередину? – поцікавилася вона із вдаваною ввічливістю. – Ми втомилися тебе тут чекати. Рада була познайомитись, Габріелю, - кинула наостанок, підхоплюючи сумочку із лави поруч.

- А ми не прощаємось, місіс Морт, - в такому ж тоні відповів Габріель. Непомітно для них він пильно стежив навколо, не вистачало ще, щоб Морти стали свідками нападу на цілительку. Останнім часом по одному пожирачі вже не атакували, стаючи більш зухвалими та вигадливими. – Я переїхав до Еви. Тепер ми живемо разом! Будемо раді гостям, – він посміхнувся напарниці й поцілував її в губи. Евелін мало не звалилася непритомна біля його ніг від таких заяв, невже, телепень, не розумів, що її матері не можна все отак відразу вивалювати на вулиці. Це просто катастрофа…