Глава 21

Правда не завжди приносить полегшення,

 іноді навпаки – додає болю.

- Поки що не безмежна! – уточнив Арус. Він повільно підійшов до своїх вихованців, спостерігаючи, як вони відсахнулися один від одного. Щоки Евелін вже покривали червоні плями сорому, потупивши очі, вона нервово м’яла в руках одну із кіс, що спадали на тонку ключицю. – Чому зволікаєш, мій хлопчику, скажи їй, нарешті, - цілителька підняла голову, забувши про нещодавній конфуз, її погляд пройшовся по наставнику, а потім зупинився на емпатові.

Цього Габріель боявся найбільше, що Арус почне втручатися. Він все ще давав йому шанс самому розповісти, хоча і так вже загнав його у глухий кут, розпочавши цю розмову при Евелін.

- Про що це ви? Чого я не знаю? – цілителька вже забула, що ще кілька секунд назад зніяковіло опускала очі.

- Евелін, не зараз… - емпат замовк, лише з докором подивився на хранителя. Той не відвів очей і навіть не знітився під важким поглядом Габріеля. Наставник давав йому час, але небагато.

- Арусе! Тоді ти скажи! Що я маю знати? – допитувалася цілителька.

- Він все тобі розкаже, дівчинко моя, - лагідно звернувся до неї наставник, глянувши  наостанок на емпата й збираючись іти. Злість Габріеля та приреченість виказували лише міцно стиснуті губи та зведені брови, що робили його обличчя похмурим та непривітним.

- Та мені вже терпець уривається працювати із цим самовпевненим всезнайком! – зірвалася Евелін, яка ніколи не дозволяла собі навіть голос підвищити в присутності хранителя. Цілителька жалілася наче маленька дівчинка, з очей от-от мали бризнути сльози. – Він не дозволяє мені зцілювати!

- Ти знаєш причину!

- Яке ж тоді моє призначення? Навіщо дар мені, коли я не можу скористатися ним?

- Асійє! Повір, ти можеш все. Разом з ним, - останнє слово він виділив, - ти зможеш все! Арус лагідно погладив її по щоці, а потім пішов, залишивши її в роздумах наодинці з емпатом. Вона повернулася до нього з питанням в очах.

- Евелін… не все так просто, - почав Габріель, загорнувши волосся. Він, зітхнувши, притулився до стіни і втупився в землю. Весь його вигляд говорив про те, що розмова ця дається йому нелегко.

- То розкажи, чому не просто. Ви щось приховуєте від мене… Може досить? Я маю право все знати, - цілителька не відступала. Арус дав їй у руки усі козирі, натякнувши на таємницю. Габріель просто не знав, як це сказати. Як пояснити.

- Бездумно зцілюючи всіх, ти скоро вичерпаєш свою силу, навіть поповнюючи її з моєю допомогою, ти… - він підняв голову і подивився на неї, - ти помреш!  Він не пом’якшив свої слова, сказав, як є. Та й не в його стилі прикрашати правду, щоб не ранити.

- Скажи мені те, чого я не знаю! – мовила з натиском. Попри це, його слова таки змусили всередині все похолоти, однак вона не показала, що ще не до кінця змирилася.

- Ти, певною мірою, встановила рекорд, тому що цілителі поодинці так довго не живуть, - він криво посміхнувся. - Аби цього не сталося, ми мусимо пройти обряд єднання, - видавив, нарешті, із себе Габріель. – Рятуючи тебе в озері, я сам не розумію як, випадково пов’язав нас, – він глянув на неї з-під лоба. - Я – твоя пара! Хочемо ми цього чи ні.

Евелін виглядала такою розгубленою, що емпату мимоволі захотілося обійняти та заспокоїти дівчину. Він згадав, як сам довго не міг переварити це, таке важко прийняти відразу.

«Хочемо ми цього чи ні» відбивалося в її мозку сотнями молотків, що дробили її черепну коробку на друзки. Евелін стало недобре, вона до кінця не усвідомлювала, що намагався їй сказати Габріель, бо говорив він неясно, заплутано, але останні два речення вона почула добре.

- Ти говорив щось про обряд, - тихо мовила, впиваючи нігті в шкіру долонь. – Який обряд? В голові звучало як заїжджена пластинка «хочемо чи ні». Не хоче, і ніколи не захоче, просто не має вибору. Краще померти, ніж примусити його до цієї саможертовності.

- Обряд єднання, - повторив емпат. - Ми повинні з’єднатись і душею…і тілом. Він не відводив від неї погляду, дивився прямо в очі, говорячи це. І добре бачив момент, коли до неї дійшло усвідомлення того, що має відбутися. – Кожне твоє зцілення скорочує між нами дистанцію і веде до єдиного закономірного завершення – консумації, - зіниці цілительки розширилися, їй раптом забракло повітря. Вона схопилася за мітку, що почала нещадно нити.

- Арус правий, я і так затягнув. Краще швидше покінчити із цим, - Габріель настільки радів тому полегшенню після зізнання Евелін, що не відразу взяв до уваги біль у грудях. Татуювання семи кругів пекло й тягнуло.

- Нам потрібно у сховище. Монади кличуть!

- Я не можу. Після того, що ти розказав, не можу! Це якесь безглуздя… дурня все. Я, мабуть, сплю, - Евелін міряла кімнату кроками, бігаючи з одного кута в інший. Габріель сидів у кріслі, намагаючись не дратуватися від її миготіння перед очима.

- Ти сама казала, що Міранду потрібно зцілити до кінця. Тепер і я це зрозумів. Монади чітко показали, що вона потребує цього. Зробимо все поступово, з найменшою шкодою для тебе, я буду поруч. Ми… не можемо ослухатися їх.

- Тобто ти все робиш за наказом! – розізлилася цілителька, зупинившись перед ним. – Моя думка не варта для тебе нічого? Ти стільки часу приховував від мене правду, не дозволяв зцілювати, аби тільки не контактувати зі мною близько… назвімо це так. Але як тільки Арус дасть команду переспати зі мною, то ти все зробиш по інструкції, завершиш обряд, еге ж?!