В житті завжди є кольори, все залежить від того,
через яку призму на нього дивитися.
- Що за чортівня? Що це було? – Брендон ніяк не міг справитися зі своїми емоціями. Тіло трусило як під час лихоманки, при холодних долонях на лобі виступили краплі поту. – Ви вбити мене хотіли?
- Не тебе, - Габріель підійшов до дверей, зачинив їх і підняв з підлоги ножа, заховавши під одягом.
- А к-кого? – ледь вимовляючи слова через стукіт зубів, поцікавився у нього Брендон.
- Того, хто заподіяв зло вашій дружині, - обізвалася Евелін. – Але більше ця тварюка її не дістане.
- Що ви маєте на увазі під тварюкою? Тут була якась тварюка? – здавалося у чоловіка незабаром почнеться істерика, він нервово оглядався. – Але я нічого не бачу… - його увагу знову привернула кішка, що спочатку голосно м’явкнула, глянувши на Евелін, і коли та їй кивнула, чотирилапа спокійно попрямувала до дверей. Габріель їй відразу відчинив, випускаючи в коридор. От тоді його нерви остаточно здали. Він боязко оминув по дузі Габріеля й сів на стілець біля ліжка Міранди: ноги його не тримали більше. Думка про те, що в світі існують речі, яких Брендон не може побачити й пояснити, лякала його. Він звик опиратися на науку, факти, робота його була пов’язана із цифрами – все чітко й логічно, будь-яку помилку можна виправити правильними розрахунками. А що тут?! Чоловік глянув на дружину, яка спокійно спала й на обличчі якої від нещодавніх потрясінь та безкінечних страждань не лишилось і сліду. Губи розтягнулися в ледь помітну посмішку, наче вона знайшла ту довгоочікувану рівновагу всередині себе, а в душі врешті-решт оселився спокій та мир. Як можна пояснити всі ці метаморфози із нею, що сталися буквально за годину…
- От чому нічого не можна розказувати, Евелін! – різко промовив Габріель, суворо подивившись на дівчину, яка знітилась під його поглядом. Від недавньої його ніжності до неї не лишилося й сліду. Він витягнув телефон і через кілька секунд продиктував комусь адресу лікарні й навіть сказав номер палати. Ще через декілька секунд Брендон мало не звалився зі стільця. Наче мало йому було переживань і його вирішили просто звести з розуму, бо прямісінько перед ним – нізвідки! – з’явилися хлопець із дівчиною. Високий світловолосий чолов’яга із грудою мускулів плеснув Габріеля по плечу й весело хмикнув:
- Ну, Торесс, кого тут треба підчистити?
- Шенборн, слідкуй за словами, - процідив той другу у відповідь, спостерігаючи за реакцією Брендона, і ще краще розуміючи, що відбувається зараз в його мозку. Чоловік Міранди зіскочив зі стільця й притиснувся до стіни, виставляючи долоні перед собою:
- Не смійте підходити до мене!
- Не бійся, - якомога м’якше, наскільки міг, промовив до нього Габріель. – Ніхто з нас тобі не зашкодить. Незабаром Міранда прокинеться і ви розпочнете нове життя. Довірся нам!
- Те, що я побачив, не вкладається мені отут, - Брендон постукав пальцем по скроні. – Зовсім не вкладається. Що це таке? Хто ви такі?
- Ми допомагаємо таким, як твоя дружина. Це все, що потрібно тобі знати. Еріку? – Габріель кивнув іншому чоловіку й відступив убік. Евелін підбадьорливо усміхнулася, запевняючи таким чином, що боятися нічого.
- Друже, радий познайомитися! – радісно мовив хлопець, якого звали Еріком, і підійшов ближче до Брендона. Він все ще недовірливо тиснувся до стіни, щоразу позираючи на дружину, наче все, про що він думав, як би утекти звідси разом із нею. Та з кожним словом незнайомця, який не відводив від нього погляду, змушуючи і його дивитися йому у вічі, те бажання стиралося і страх поволі кудись зникав. Брендон вже й не міг пригадати, що спонукало його до того і чого він так налякався. Нещодавні події ніби вислизали від нього, він чіплявся за них, намагаючись згадати, що так збентежило його, проте не міг. Силувався відтворити їх хронологію, однак нічого не виходило. Відчуття, що скоро все буде добре і життя налагоджується, твердо оселялося в його серці. Він і не помітив, як залишився сам у палаті.
- Брендоне! – тихий голос його дружини повністю привів його до тями. Вона розплющила очі й подивилася на нього, і навіть спробувала посміхнутись кутиками губ. У Міранди було стійке відчуття, наче вона тільки зараз прокинулася від страшного сну, де неусвідомлено губила своє життя й мало не втратила ще чоловіка. Жінка не забула своє горе й досі відчувала страшний біль у серці від смерті донечки, проте разом й з тим несподівано відчула також і сили жити далі.
- Мірандо! – Брендон сів біля неї і взяв тонкі пальці в свою руку, цілуючи їх. – Я так злякався, що втрачу тебе.
- Пробач, - прошепотіла, по щоці покотилася сльоза. – Я не могла більше терпіти той біль, він затьмарив мій розум, не знала як жити без… Мії. Я й тебе образила… - він похитав головою, стверджуючи протилежне. – Ні, я знаю. Тобі так само було важко, але замість того, щоб черпати підтримку один в одного й бути розрадою один одному, я примусила тебе ще більше страждати.
- Не картай себе. Це вже в минулому, - Брендон лагідно витер її мокру щоку і загорнув волосся. – Ми не забудемо нашу дівчинку, бо вона завжди в нашому серці, проте зуміємо жити далі. Правда ж? Міранда кивнула, схлипуючи.
- Я тебе дуже кохаю!
- А я тебе…