Глава 9

P.S.Прошу вибачення, що так довго не з'являлася! Приємного читання!

Бути сильною - це досягати мети будь-якою ціною!

Габріель говорив про їхню близькість як про неминучий факт: рано чи пізно це станеться, питання - за яких обставин!? Для Евелін, яка була заручницею цієї ситуації, його байдужість і смиренне прийняття такого обурливого побічного ефекту від її зцілень, було саме по собі образливим. Хоча потрібно справедливо відмітити, як наполегливо вона б з цим потягом до нього не боролася - закінчувалося все однаково в його обіймах. Тоді що ж її так зачіпало? Цілителька прикусила нижню губу, обдумуючи причини свого невдоволення. Емпат теж мовчав. Занурившись у себе, дивився в інший кінець коридору. Евелін глянула на його зосереджений профіль і зрозуміла, що її так дратує. Те, що для неї було надто особистим, потаємним й сокровенним, Габріель сприймав лише як обов'язок. Ні, вона була майже переконана, що під час таких інтимних моментів він теж насолоджується їхньою близькістю, відчувала це, але в той же час він волів би цього уникнути, якби була можливість. І хоча його можна зрозуміти, більше того - навіть поспівчувати, все одно Евелін почувалася ображеною.

Дівчина настільки занурилася у свої думки, що від неголосного дзенькоту в шибку аж підстрибнула. Надворі - ніч, вони знаходяться на четвертому поверсі... Вона оглянулась і побачила Креґа, який сидів на тоненькому карнизі по той бік. Очевидно, це він ударив дзьобом у вікно. Його глухе каркання крізь скло Габріель вислуховував із спокійним виразом обличчя. Отже, нічого хвилюватися, та й птах поводився як завжди. Але Евелін все одно кортіло якнайшвидше дізнатися, що за звістку приніс ворон. Нарешті, він змахнув крилами і розчинився в темряві ночі.

- Креґ помітив темного біля дому Міранди. Мабуть, прийшов подивитися, чи довів свою жертву до самогубства, - пояснив емпат. – А, отже, пожиратель незабаром з’явиться тут, аби закінчити справу.

- Тому я і хочу зцілити ауру бідолашної жінки повністю, щоб він не міг її більше дістати, - прошепотіла дівчина з докором, повз них саме проходив середнього зросту чоловік. Обличчя видалось їм знайомим. Він був чимось стурбований і уважно дивився на кожні двері, поки, нарешті, не увійшов в палату Міранди. Евелін з Габріелем переглянулись. Без сумніву, це був Брендон Девіс, чоловік їхньої підопічної. За кілька хвилин вийшла медсестра. Ще трохи зачекавши, емпат та цілителька вирішили навідатись до хворої. 

Брендон сидів біля дружини і тримав її руку в своїх долонях, схиливши голову на них. Почувши, як відчиняються двері, випростався, впоравшись з емоціями, що чітко проступали на обличчі. Біль та провина наповнювали його серце – від Габріеля він цього, на жаль, не зміг би приховати. Чоловік першим обізвався, голос його злегка тремтів:

- Це, мабуть, ви врятували її?! – Евелін кивнула. - Не знаю, як і дякувати вам! Я не впорався, не вберіг сім’ю, - він похитав головою й гірко посміхнувся. – Як боягуз утік від проблем. А тепер…

- Це не Ваша вина, - м’яко промовила цілителька і підійшла ближче, кидаючи погляд  на Міранду. Здавалося, та спокійно спала, поки ліки через прозорі трубки потрапляли в її вену, відновлюючи нещодавню втрату крові. Габріель причинив двері, проте не поспішав підходити ближче, він завжди намагався триматися на відстані, зважаючи на його дар.

- Ні, це я винен, - Брендон глянув на дружину й швидко стер сльозу. – Я не мав права ображатися й слухати її, коли вона була в такому стані. Їй потрібна була допомога… І я намагався витягнути її з цієї депресії, ми ходили до лікарів, психологів, я мало сам не скотився в ту ж прірву… Смерть Мії дуже боляче вдарила по нам обом.

- Що сталося? Чому вона померла? – запитала Евелін, сідаючи на стілець поруч.

Спочатку Брендон не відповідав, просто опустив голову і мовчав, а потім тихо почав свою розповідь. Його скута поза та напружений голос видавали, як важко згадувати йому і говорити:

- Той день був звичайний, як і всі попередні, нічого не віщувало біди. Я прокинувся рано-вранці на роботу, пам’ятаю, небо було таким чистим – яскраво блакитним – день обіцяв бути погожим. Ще подумав, що неодмінно потрібно прийти раніше сьогодні додому, щоб погуляти з донечкою та дружиною в парку. Через роботу бракувало вільного часу, потрібно було виплачувати будинок, який ми взяли у кредит. Проте кожну вільну хвилину я намагався приділяти своїй сім’ї. Я обожнював їх – моїх дівчаток, - він погладив руку дружини і сльози закрапали на його сорочку. Він плакав уже, не ховаючись. Евелін було дуже прикро, що вона змусила переживати його усе це знову, проте вибору в них не було. Вони мусили дізнатися правду, щоб допомогти цій сім’ї. Цілителька поклала руку на його плече, підтримуючи. Брендон вдячно кивнув і продовжив: - Встаючи з ліжка, у мене був свій ритуал: я не міг піти на роботу, не поцілувавши Міранду та Мію. Та коли я схилився над ліжечком нашої крихітки й торкнувся губами її лоба… він був холодним. Неприємно холодним. А ще я не почув її солодкого сопіння. Вона не дихала. От тоді в мене всередині все й обірвалося - Міа була довгоочікуваною та бажаною дитиною. В паніці я розбудив дружину. Її крик я не забуду ніколи, він і досі піднімає мене з ліжка вночі. Нашу дівчинку не змогли врятувати. Пізно було. Сказали – синдром раптової дитячої смертності, причини якого на сьогодні ніхто не може назвати. Міа потрапила в той страшний відсоток, - Брендон замовк на секунду, витираючи мокре обличчя. – А далі почалося щось жахливе, якщо може щось бути жахливіше за смерть власної дитини: Міранда перестала їсти, її ніщо не цікавило, з дому виходила тільки для того, щоб відвідати кладовище, де проводила весь день, плачучи на могилі Мії. Не раз, повертаючись з роботи в пустий дім, я знаходив її там – на цвинтарі – знесилену від туги й голоду, і силоміць забирав додому. Годував з ложечки, як малу дитину, купав, вмовляв прийти до тями, переконував. Мені теж було дуже важко, але я мусив триматися, заради неї. Потім стало ще гірше – дружині почав вчуватися плач Мії, вона їй ввижалася, чим лякала мене до смерті. Серед ночі могла прокинутися і шукати її. Ніякі спеціалісти, до яких я майже насильно возив Міранду, не допомагали, ані ліки, ані терапія. Вона била посуд й ламала речі, кидалася на мене, звинувачувала у всьому, проганяла й просила залишити у спокої. Останньою краплею стало, коли вона жбурнула в мене ножа, чудом зачепивши лише плече. Тоді я здався, - Брендон не смів підняти очі, поцілувавши пальці Міранди, тихо мовив: - Пробач мені, якщо зможеш, - потім глянув на Евелін й знову опустив голову, розповідаючи далі: - Думав, якщо покину її ненадовго, всього на кілька днів, це буде стимулом для неї взяти себе в руки, зрозуміти, що, крім дочки, може втратити й чоловіка. Образа та гнів говорили в мені, вона могла убити мене, я злякався… А ще дуже стомився від усього цього, не усвідомлював, до яких наслідків приведуть мої дії. Тож якби не ви… І з цим тягарем, що Міранда могла б через мене померти, мені тепер жити все життя. Вона ж одужає? – в його очах було стільки надії й болю, що Евелін дещо вирішила для себе, навіть, якщо Габріель цього не схвалить.