Пролог

Часто одна лиш мить змушує забувати про те,

 що до цього часу було найважливішим…

Габріель втомлено опустився на диван, закинувши голову на спинку, чорне волосся розсипалося по гладкій, приємній на дотик, тканині. За той час, що він не був у власній квартирі, нічого не змінилося - у темній глянцевій стелі так само відбивалися предмети інтер'єру, й він сам. Тільки от сліди пережитого, сумніви й вагання чіткіше проступали в носогубних складках та тонкій зморшці на лобі, що робили його обличчя більш суворим та похмурим.

В одній руці він тримав склянку з алкоголем, який рідко собі дозволяв. Але так і не пригубив. Важкі думки вже довгий час не давали спокою.

- Досить, - мовив сам до себе, - більше тягнути не можна.

Вона має знати! Він пообіцяв дати їй більше свободи, і навіть Арус говорив йому про це, поки не вмішуючись в їх стосунки…  Проте кожна хвилина наближала її до смерті! Він був упевнений в своєму рішенні, питання в тому, чи була готова цілителька до того?!

Коли в двері подзвонили, емпат насторожився - він нічого й нікого не відчував по той бік. Повільно поклав склянку на підлокітник й підвівся. Габріель зрозумів, що його вітання, нарешті, передали.

Відкриваючи двері свого житла й впускаючи її на поріг, він все ще не міг звикнути до холодності й байдужості Катаріни. Це боліло більше, ніж її загибель.

- Шукав мене?! - вона пройшла всередину граційною ходою, гойдаючи стегнами. Красиве хвилясте волосся пружинило в такт на спині. Її чуттєвість та природня плавність ліній нікуди не зникли, залишившись при ній. Зникла лише іскра в очах - той вогник, що запалював її й дарував тепло навколо. Найбільше йому - Габріелю! Зараз там була лише холодна пустка й темінь. Емпат намагався не помічати її потворне нутро, проте це було важко. Сутність пожирательки тісно огортала його кохану.

- Що таке Габріелю? Така я тобі не подобаюся? – вона помітила, що він уникає дивитися на неї. Побачила, як опустив очі, зачиняючи двері. Тому навмисно зловтішалася. – Не кохаєш більше? Чи хочеш завершити почате?

- Про що ти? – вимовив, нарешті, зі здивуванням. Всі слова десь застрягли в горлі. Стільки всього хотів запитати при зустрічі, але вона вже не та… Не його Катаріна! Ця жінка була йому чужа… і водночас знайома до болю: кожен жест, рух, поворот голови, голос. Хоча від її голосу лишився тільки тембр, смішливість та дражливі інтонації, присутні, зазвичай, в її мові, зникли. Говорила з ним холодно й трохи відсторонено. Зате любов до одягу, що огортає мов друга шкіра, була присутня.

- Першого разу не вдалося вбити мене, - вона дивилася на нього, не кліпаючи, не соромлячись своєї суті, не вибачаючись за слабодухість. – Можливо пощастить наступного. Але я більше не збираюся помирати!   

- Я рятував твою душу! - промовив шокований.

- Ні! Це я тебе рятувала, - заперечила. – Застосувала свої здібності проти темного, знешкоджуючи, щоб тобі легше було дістати його, а для себе сил не вистачило – мало досвіду - пожиратель торкнувся мене. І що ти зробив? – Катаріна сипала звинуваченнями: холодно, безжалісно, прямо! – Кинув кинджал, щоб убила себе!  Навіть не спробував...

- Я рятував твою душу! – спромігся повторити розгублено. Її слова різали по живому.

- А я не готова була помирати! – прошипіла, труснувши вогняними локонами. – Хай в такій подобі, але я живу! А ти хотів мене позбавити цього!

- Катаріно, але це не життя! – спробував донести до неї. – Ти стала… монстром, вбивцею!

- Ти допустив це!

- Я все виправлю! Я поверну тебе в Ґард!

- Пізно! І хто сказав, що я цього хочу, га? Що мені потрібна ваша нікчемна зграйка на чолі з закостенілим всезнайком, що жертвує собою заради вищого добра?! – вона підійшла ближче, її губи ледь ворухнулися в злостивій посмішці. На більше темна не була здатна – емоції й почуття були їй недоступні в цій подобі, в той час, як Габріеля вони накривали з головою від її слів, поглинали. Та одночасно було ще щось, що не давало йому спокою. Усе його єство закручувалося зараз в тугу пружину, що от-от зламається від одного легкого мов пір’їна дотику. Це відчуття наростало, й навіть лякало його, змушуючи на мить відволіктися від Катаріни й шукати його джерело.

- Евелін! – видихнув, схопившись за скроні. В цю ж секунду в його вітальні з’явилася перелякана Тесса, очі якої збільшились вдвоє, помітивши темну в вітальні емпата. Цілителька була з нею – непритомна! Тесса стояла біля неї на колінах, тримаючи за руку.

- Ти знову просила її зцілювати! Я ж заборонив! – накинувся він на неї. Та замотала головою.

- Ні, Габріелю! Ні. Я знаю, чим це їй загрожує. Я б більше не посміла, - в очах її стояли сльози. – Вона мені подзвонила в останній момент. Я знайшла її непритомну й перенесла сюди, в надії, що ти вдома. Ґардіанка глянула похапцем на Катаріну, що байдуже спостерігала за ними, але не наважилася зараз щось запитувати в емпата про темну.

Габріель підняв Евелін й переніс на диван – цілителька висіла на його руках як нежива. Що було недалеко від істини. Цього разу було надто все серйозно, він відчував це.

- Іди Тессо!

- Але…

- Іди, - гримнув у відчаї. Вона зникла, змусивши повітря заряботіти дрібними хвилями. – Ти теж! – повернувся до Катаріни, він вже знімав футболку. – Я не хочу, аби ти це бачила! Щоб врятувати тебе, спочатку я мушу врятувати її! Евелін лежала, не рухаючись, грудна клітка теж не здіймалася, тонка рука безвольно звісилась з дивана, по неприродньо білій шкірі темними змійками проступали вени.