Глава 26

Одного бажання може бути замало,

Щоби людина тобі довіряла.

Хто звик бути сам – своє береже,

Минуле ретельно від всіх стереже.

Евелін відчувала таку вселенську втому після зцілення, що важко було й на ногах встояти. Тож вона нахабно вчепилася за шию Габріеля, буквально повиснувши на ньому, хоча й розуміла після катання по землі із пожирателькою він теж у не найкращому стані. Евелін розуміла, що пора б уже й відірватися від нього, але не могла себе змусити – він ніби давав їй сили та енергію, хотілося далі торкатися його й вдихати своєрідний запах, який належить лише йому одному – поєднання кардамону й мускату, доповнене свіжими нотками чогось екзотичного, притаманного лише цьому чоловіку. Зовсім не думаючи, що робить, безсовісно провела носом по його шиї, пальці занурилися у волосся, розкидане по плечах. Їй було так добре, але хотілося чогось більшого, а чого все ніяк не могла збагнути.

- Ево, що ти робиш? – його голос, що прозвучав зараз на диво м’яко, навіть лагідно, ніби вивів її з трансу. Цілителька відхилилася й часто закліпала своїми величезними блакитними очима, в яких вже проступало усвідомлення того, чим вона щойно займалася. Щоки зайнялися полум’ям, і сором затопив її усю, вона відступила на крок. О Господи, хотілося провалитися крізь землю – вона ластилась до емпата, ніби Матильда об її ногу, мало не облизала його шию. Що на неї найшло? Зараз почувала себе прекрасно і не розуміла як при здоровому глузді могла таке чинити.

- М-м, пробач, - пробурмотіла, не підводячи очей. - Я трохи перехвилювалася.

- Ти непогано підлатала хлопця, молодець! – вирішив змінити тему емпат. – Ще в одну місцину? Дитяча пора надворі…

- Не знаю, - чесно відповіла, смикаючи косу, ніби не звикла до такої зачіски. Нарешті, перекинула її на плече.

- Злякалася? Я б не дав тебе скривдити, - відповів серйозно. – Щось би придумав. До того ж Креґ поряд, він би втрутився по моїй команді.

- Я за тебе злякалася, - опустила голову. – Мені здалося, що вона…тебе…, - її погляд наштовхнувся на розірвану куртку, й вона замовкла, придивляючись. Провела нігтями по поздовжніх розрізах – слід від пазурів. Евелін подивилася на Габріеля. – Тими кігтями вона могла запросто вирвати тобі серце. Якби я не злякалася в той момент…

- Їй не серце моє було потрібне, а мітка, - пояснив емпат. – Перше правило ґардіанів – не дозволити пожирачу торкнутися татуювання.

- Арус не розказував.

- Арус надто тебе опікає. І тим самим робить тобі ведмежу послугу.

- Що станеться, якщо темний торкнеться мітки?

- Монада покине тіло ґардіана, як і дар, що був йому дарований, від татуювання залишеться лише блідий знак, душа почорніє навіки, а сам ґардіан…, - він довго дивився на цілительку.

- Що? - не витримала вона. – Кажи вже!

- Стане темним. Перетвориться на того, з ким весь це час боровся.

- Що!!! – Евелін знову перевела погляд на його груди і здавлено ковтнула в’язку слюну.

- Є дещо гірше за смерть, Ево. Це стати тим, кого ненавидиш всім єством! Перестати відчувати. Взагалі! Й заради того вбивати інших. Тому існує друге правило.

- Я не хочу знати, - замотала вона головою, бо вже здогадувалася.

- Ти вже знаєш! – Габріель взяв її за плечі, змушуючи подивитися на нього. Обов’язок кожного ґардіана – зуміти вбити себе, як тільки пожирач торкнеться твого татуювання на голому тілі. Якщо не вдасться, це має зробити твій напарник.

Цілителька ледве переварювала почуте, в голові крутилися тисячі думок. Отже, щоразу ґардіани жертвують не тільки своїм життям, а й чимось більшим – душею! Це так несправедливо, вкотре подумала.

- Світ взагалі несправедливий! – зчитав емпат цілительку й повторив свою фразу, вже сказану раніше. – Але в світі завжди має бути баланс – рівновага між добром і злом. І ми всі – темна й світла сторони – по своєму його утримуємо. Несправедливість полягає в тому, що добро завжди жертвує більшим! На жаль…

- Габріелю, а таке вже траплялося? З ґардіанами…

- Чув про кількох, яким довелося зробити це.

- А ти? Ти був у таких ситуаціях? – боязко запитала Евелін, бо тільки зараз дійшло, що він працює сам. Можливо, через його дар, а може…

- Ходімо вже, - уникнув він відповіді. – Досить теревенити, більше діла зробимо. Креґ говорить, неподалік помітив темного. В цьому районі є ще один нічний клуб. Навідаємось туди.

Над ними практично безшумно пролетів ворон, вказуючи напрямок.

Цей заклад, на відміну від попереднього, буквально кричав про свою помпезність та високий статус. Евелін знову таки очікувала, що їх не впустять, або хоча б перевірять документи. Проте Габріель вдруге вже пройшов без перешкод, оминаючи чергу, що тягнулася на кільканадцять метрів. В спину летіли обурені викрики охочих потрапити всередину.

Та ж атмосфера, музика та світло, хіба що оформлення дорожче, а обслуговування якісніше, Евелін ніколи не мала особливої любові до подібних закладів, надававши перевагу спокійним вечорам із книгою в руках. А, можливо, тому, що близьких друзів у неї не було, хто б зміг переконати її піти в нічний клуб. Вона не ханжа, але й не тусовщиця, як говорить її батько про сучасну молодь, що любить проводити час таким чином. Цікаво, що б він сказав, якби дізнався, де і як минає в неї сьогоднішня ніч. Хоча це здалося б квіточками, порівняно з тим, чого вона не каже!