Глава 24

Не варто гаяти часу,

Поринь у справжню боротьбу.

Надійний тил у тебе є,

Лиш разом досягнете ви мети!

Мотоцикл мчався вперед, розсікаючи густе прохолодне повітря вечірнього міста. Евелін зловила себе на думці, що вже звикла до граничної  швидкості цього залізного коня, від якої завмирає серце і перехоплює подих; до того, як рипить під пальцями шкіряна куртка Габріеля, яку вона щосили стискає; до плавних нахилів на поворотах, під час яких очі самі заплющуються, аби не бачити, як близько миготить холодний асфальт; більше того – почала насолоджуватися відчуттям тієї невагомості, яке дарують ці поїздки. Однак розуміла й те, що причиною цих змін є чоловік, за спину якого Евелін зараз тримається. Просто довіряє йому, і тому почувається з ним в безпеці! Скільки днів минуло з моменту їхнього знайомства? Не так і багато, якщо подумати. Але чомусь жодного разу за три роки стосунків з Уіллом у неї не виникало подібних відчуттів.

Габріель зупинив мотоцикл перед нічним закладом з яскравою неоновою вивіскою, де перед входом тупцяло чимало людей, очікуючи своєї черги. Він скинув шолом, зачекав поки те саме зробить Евелін і,  повернувшись, проказав:

- Я дуже потішений твоїми висновками, Ево, але вчити тебе їздити на байку я не збираюсь. Так і знай! До того ж я нікому не дозволяю навіть торкатися його. Розумієш тепер, яка тобі випала честь?!

- Боже, який же ти нестерпний! – розізлилася вона, стукнувши його кулаком в плече. – Дістав уже сидіти в моїй голові! Емпат перехопив її руку ще до того, як вона встигла його бодай зачепити.

- По-перше, кулак стискай правильно, бо поламаєш собі пальці, - показав яким саме чином. – По-друге, б’єш оцими двома кісточками, трохи прокручуючи. Отак. Зрозуміла? Тепер удар мене.

Евелін спробувала зробити, як він показував, проте сидячи, це було не дуже зручно.

- Гаразд, завтра відтренуємо в Ґарді!

- Що ми тут робитимемо? – спитала, усміхнувшись. – Не потанцювати ж приїхали?

- Треба буде, то й потанцюємо! Ти ж вмієш? Чи ти зі своїм банкіром лише по музеях ходила в отій сукні?

- Як дотепно! Ха-ха!

- Тепер серйозно, - він спохмурнів, - саме в таких місцях найбільше й водиться темних – так ще називають пожирателів. Люди, зазвичай, намагаються втопити своє горе чи інші проблеми в чарці, або ж думають, що позбудуться депресії чи піднімуть собі настрій в оточенні п’яного натовпу. Проте під час таких веселощів вони нерідко стають жертвами соул'ітерів, які в безтілесній подобі або ж навіть видимі висмоктують їхню сутність – ауру. Для непосвячених стан жертви, як ти вже бачила у випадку Хлої, добре маскується під передозування наркотиками або ж сильне алкогольне сп’яніння. Ніхто навіть не здогадується, що справа в надприродному.

- Тобто ти їх сам шукаєш в подібних місцях?

- Саме так. Як емпат я відчуваю їх на відстані в той момент, коли вони «харчуються». Під час контакту з жертвою пожирателі отримують їхні емоції, висмоктуючи їх разом з шарами аури. І я це чітко відчуваю, тому що вони мають особливий відтінок приреченості й безпорадності.А тому моя методика полювання трохи відрізняється від інших ґардіанів, яким монади показують тих, кому потрібно допомагати.

- То виходить ти сам обираєш, кого рятувати? – допитувалася Евелін, згадуючи повчання Аруса.

- Не зовсім так. Я знищую темних. Моя мета – щоб цих тварюк стало менше.

- Але Хранитель говорив, що ми не можемо втручатися в долю людей, - не могла зрозуміти до кінця дівчина.

- Все правильно. Йдеться про тих, хто народжений для вищого добра, таких темні найбільше переслідують і тоді втручаються монади, прикликаючи ґардіанів, аби відновити баланс. Щодо звичайних людей, якими би шляхами вони не ішли, в кінці вони все одно опиняються там, де і що їм було уготовано наперед.

- Тоді про яких людей ідеться, Габріелю. В долю кого ми не можемо втручатися, а лише з дозволу монад?

- Майбутніх ангелів, Евелін, - дав, нарешті, відповідь емпат. – Вони повинні самостійно зробити свій вибір, який приведе їх або на Небеса, або в Пекло. А пожирателі часто спонукають до жахливих вчинків, навіюючи марення, після яких дорога в рай закрита їм назавжди. 

- То ангели теж існують? – очі цілительки зробилися завбільшки з перепелине яйце, вона навіть прикрила руками рота, вражено дивлячись на свого напарника.

- Мені здається, пора вже припинити дивуватися всьому, що почуєш.

- Мабуть, я ніколи не перестану. - Евелін похитала головою. - А як дізнатися, хто є хто? – чим більше інформації вона отримувала, тим більше питань виникало в неї. Це все не вкладалося вже в голові.

- Ти легко зрозумієш, - криво усміхнувся Габріель. – Їхня аура сяє, вона золота. Цілителька задумалася, чи бачила вона хоча б когось із золотистою аурою. Поки ні.

- Тут чисто, - змінив раптом темуГабріель. – Їдемо в інше місце!

Наступна їхня зупинка була біля невиразних залізних дверей в якомусь темному провулку в тій частині міста, де Евелін раніше ніколи не бувала. Потрапити в підвальне приміщення для простої людини без знайомств було не так-то й просто, бо про заклад мало хто знав, хоча він і користувався неабиякою популярністю серед певних кіл. Однак два громили на вході пропустили їх без проблем, емпат навіть не зупинився перед ними, тягнучи за собою цілительку. Дивне поєднання парів алкоголю, тютюну та ще чогось вдарило в ніс, як тільки вони відчинили двері й почали спускатися вниз крутими сходами, приглушено долинав поставлений голос діджея на фоні басів та ударних. Ще одні двері - й Евелін оглушив на мить звук, а ще сліпило від різнокольорових вогнів, що блукали в ритм музики по величезному залу, до того ж світло так миготіло, вихоплюючи із натовпу лише частини тіл танцюючих людей, що чітко побачити щось було просто неможливо.