Глава 19

Вперед! Мчи швидше. Поспішай!

На страх свій більше не зважай.

Не зволікай – платитимеш ціну!

Життя людини на кону.

- Вісімнадцять. Дев’ятнадцять. Двадцять…

- Я більше не можу, - простогнала Евелін, впавши горілець на мати і розкинувши руки. Це був її другий день катувань у Ґарді – боліло все тіло, і навіть кожен сантиметр шкіри. – Матильдо, зроби послугу…, - звернулась до кішки, що сиділа неподалік, вилизуючи свої лапи. - Передай, будь ласка, Арусу, що його єдина цілителька зараз віддасть Богу душу, так і не розвинувши свій дар, - вона гнівно зиркнула на Габріеля, що присів над нею й хмуро пронизував поглядом.

«Ево, хто ж тобі винен, що ти знайомилася зі словом «спорт» лише в словнику?! Мусиш надолужувати.»

- Годі скиглити, у мене вже скоро пар піде з вух від твоїх причитань, - гримнув на неї емпат. – Це навіть не повноцінне тренування, враховуючи твоє навантаження учора. Ти всього лише пробігла два кола, зробила розминку і трохи покачала прес.

- Та ця велетенська печера два стадіони може вмістити, - ледве підняла руку, щоб показати масштабність гроту, де знаходився тренажерний зал з безліччю обладнання, яке вона не те що знала, як називається, а й в очі ніколи не бачила. Скривилася, обурюючись. Сльози від втоми та образи збиралися в кутиках її очей й тоненькими доріжками стікали десь в волосся, заплетене в дві кіски. Без грама косметики, в мішкуватих штанах та футболці до колін вона швидше нагадувала п’ятнадцятирічного нескладного підлітка, ніж молоду дівчину. 

- Ще кілька вправ і на сьогодні досить. Тож піднімайся і не дратуй мене, - із засторогою в голосі промовив Габріель, він ледь стримувався, щоб не накричати на неї. – З кожним днем твоє навантаження зростатиме, тому звикай до постійного болю в м’язах. І ще, - наголосив, - одягай щось відповідніше в спортзал, мені потрібно бачити, як працюють твої м’язи і чи є вони у тебе взагалі, бо, здається, вони  з народження атрофовані.

- Мозок у тебе атрофований, - огризнулася Евелін, сідаючи. - Я не буду тут світити голим животом, як оті ґардіанки вчора!

- Піднімай свій зад, Евелін! – пригрозив уже Габріель. – Інакше я сам його зараз підніму, і навряд чи це тобі сподобається! Зробиш десять чистих віджимань і вільна. Що стосується фізичних тренувань.

Пихкаючи від натуги, цілителька намагалася змусити свої руки не труситися, поки тулуб опускався вниз під чіткий рахунок емпата.

В зал плавно залетів ворон, приземляючись неподалік Матильди, дмухнувши на неї повітрям, від чого загривок її збурився в інший бік. Кицька від такого нахабства мало не вдавилася власною шерстю, яку саме закінчувала вимивати шорстким язиком.

- Ти, певне, любий мій, - промуркала вона, - хочеш свого господаря сиротою залишити?..

- Втихомир-р-рся, Матильдо, - спокійно каркнув Креґ, склавши крила, – Зр-розуміло вже, що пр-рацювати нам з тобою в пар-р-рі, тож знайди когось іншого, щоб випускати свій пар-р. Пр-робач за каламбур-р-р.

- От я тебе зараз разок кігтями по пір’ячку погладжу, і заспокоюся! – потягнулася ліниво й  продемонструвала гострі пазури, ніби неумисно.

- Тобі обов’язково показувати свій нестерпний гонор? – поцікавився птах, спостерігаючи за цілителькою, з якої піт струмком лився завдяки Габріелю - той як наглядач нависав над нею.

- А тобі обов’язково лізти на мою територію? – парирувала кицька, застукавши хвостом нетерпляче, ніби тільки й чекала, щоб вчепитися в ворона.

- Це вже наша територія, хіба не бачиш?

Матильда лиш фиркнула, не відповівши. Визнавати чиюсь правоту було не в її правилах, тож вона просто поблажливо дозволила ворону перебувати поряд з нею, роблячи йому велику послугу, з її точки зору.

«Господар-р-рю! Дай дівчинці спокій уже. Ти ж р-р-розумієш, що не звикла навіть до найлегших навантажень, - не витримав Креґ і заступився за Евелін. – Завтр-р-ра не зможе піднятися».

- Досить, - кинув, нарешті, емпат, і Евелін хляпнулась на мати без сил. – Радій, що в тебе з’явився захисник. Але на наступне тренування Креґа я вже не пущу, тому не плекай марних надій більше...

- Я знала, що серед вас він найдобріший і найчуйніший, - голос звучав її приглушено, бо дівчина лежала обличчям донизу й не рухалася. – Дякую тобі, Креґу! Евелін здалося, чи за карканням ворона вона й справді почула «будь ласка». Проаналізувати їй це не вдалося, оскільки задзвонив телефон. Поволі підвела голову на звук, ґаджет валявся на сусідньому маті. Чому так далеко, подумала, дотягнутися до нього було зараз надважким завданням. Але збагнувши, що то міг дзвонити Уілл, підвелася й підхопила телефон. На екрані висвітилося «Хлоя».

- Привіт! Як справи? – усміхнулася, важко дихаючи. – Ти у школі?

- Так. Ево, мені страшно…, - почувся на тому кінці зляканий шепіт, потім шморгання носом. Схоже, вона плакала.

- Хлоє, що сталося? – насторожилася Евелін, кидаючи напружений погляд на Габріеля. – Учора ти розповідала, що знову налагодила стосунки з подругою. І вдома все добре.

- Просто… Цей голос, він знову з’явився, - схлипнула. – Мені здається, я божеволію, бо вже не знаю, що відбувається насправді, а що в моїй голові.