Глава 10

Що далі, то заплутаніш думки.
Лякає все і хочеться втекти.
Та мусиш ти знайти у собі внутрішню броню, 
Дар пробудити й дати відсіч злу.
Арус не поспішав розповідати далі, робив усе розмірено, виважено і без зайвої метушні. Він пройшов вглиб залу і поманив Евелін за собою, яка вертіла головою в різні боки, намагаючись хоч приблизно осягнути кількість дивних куль. Мабуть, легше було полічити зорі на небі - монади були скрізь: тулились купками на стінах, цілими гронами звисали зі стелі високо вгорі, деякі просто плавали в повітрі як в невагомості. Їхнє світло заливало все навкруги в цьому велетенському залі, який здавалося, не має кінця-краю. Евелін час від часу й під ноги собі позирала, щоб бува на щось не наступити. 
- Сідай, Асійє, - поплескав Арус по кам'яному виступу, схожому на лаву, і перший вмостився, очікуючи, поки це зробить дівчина. - Розповідь буде довга.
Коли Ева вмостилася на краєчку, уважно ловлячи кожен його жест та порух, наставник заговорив:
- Давно, дуже давно, - почав він, - ще з часів створення Адама та Єви, запалив Творець у людях іскри Божі, дарувавши їм вічне життя, рай на землі, знання та вміння, а головне - віру! Віру в Його захист та любов, і у себе... 
І сучасне покоління своїх першорідних предків сприймає зараз як казку писання, де йдеться про велетів, що колись населяли землю, людей, що мали силу в волоссі, робили різні чуда й могли чути й приборкувати диких тварин.
Та з часом почали люди забувати, хто наділив їх цим, почали ставити себе вище Того, Хто створив їх та  Всесвіт! Думали, самі кують свою долю. Жадібність та власне его вийшли на перший план.Та разом із вірою втрачали вони й ті дари, які жертвував Творець своїм любим дітям: вони загубили знання вищі, перестали довго жити, зазнали хворей різних та пошестей, а щоб прогодувати себе та своїх нащадків мусили тяжко працювати. Та найгірше - вразливі стали до зла, що солодкою брехнею огортало, нашіптувало й спонукало до короткочасного задоволення земними благами. Не відали, що страшна розплата за те настає - душа потрапляла у пекло, горіти в вічному вогні, не перероджуючись більше після смерті людини, а Божа іскра в лихому серці спотворювалася і сили, що давала вона, велике зло чинили. Тому забрані були монади в людей, аби запобігти страшному лиху, що могли вони накоїти на  боці темряви, а не світла..., - Арус замовк, вдивляючись кудись вдалечінь, ніби видихнувся, розповідаючи це все. 
- Тобто це вони і є? - прошепотіла Евелін, благоговійно озираючись. Розповідь Хранителя звучала так неймовірно.
- Так, дитя моє. Монади, такі ж вічні, як і Творець, бо монада - це частка самого Бога, іскра Божа. І обов'язок кожного ґардіана оберігати їх та людей, що прив'язані до них своєю аурою.
- Ви говорите про ту невидиму оболонку, енергетичне поле, яке знаходиться навколо фізичного тіла людини? Часто натрапляла на оголошення в газетах, мовляв уміють зчитувати ауру й розказувати про хвороби...
- Дехто і справді може її бачити, ті, в кого ще є невелика частка залишкових прадавніх сил, що давали монади. Проте таких людей небагато. В дійсності, аура - це проєкція монади, її слабкий відбиток, що має сім тіл або ярусів, і захищає душу людини.
- Захищає від кого?
- Від пожирателів - темних сил, з якими ти сьогодні зіткнулась. Щастя, що з тобою була сіба, і Габріель вчасно нагодився. Інакше я б собі не пробачив ніколи, що не зумів захистити цілительку, - Арус стиснув її руку, не дивлячись на дівчину, ніби йому було соромно за те. Він продовжив: - Щоб дістатися душі й забрати їі, соул'ітери спочатку ярус за ярусом руйнуть ауру, вона тьмяніє й зникає, а потім забирають душу.
- Я не розумію, - похитала головою Евелін. - Ви називаєте мене цілителькою, а кого ж я зцілюю?
- Ти зцілюєш аури, Асійє! Ти можеш бачити аури, як і кожен ґардіан, але ти - наш дорогоцінний скарб, наша таємна зброя! Бо ти їх лікуєш, тим самим відновлюючи захист. І коли твої сили прокинуться повністю..., - наставник замовк на хвильку й устав із лави. - Гаразд, дівчинко, забагато всього для тебе, - передумав раптом говорити далі. - Тобі потрібно відпочити. 
- Але я хочу знати, що тоді? І я себе добре почуваю, справді, - спробувала дізнатися Евелін, про що промовчав Арус. Та він її наче не чув, натомість взяв за тоненькі плечі й поглянув на неї, в його ж очах Ева тонула. Ніяк не могла збагнути, що ж такого ховається в їх глибинах, а розгадувати довелося б довго, вона це відчувала.
- Поза Ґардом ти маєш бути поруч з Габріелем! Завжди! Це також заради твоєї безпеки, крім того, що він буде тебе навчати. 
- А моя робота? Через кілька днів моя відпустка завершується, я ж хотіла батьків навідати, а вже два дні не говорила з ними. Мені терміново потрібен телефон! Мій у авто біля лікарні, - очі її зволожилися, а голос підозріло тремтів.
- Габріель тобі в усьому допоможе, перш ніж ти готова будеш сама постояти за себе. Зрозуміла?
Вона неохоче кивнула. Не наважилася сказати, що знаходитися поруч з Габріелем цілодобово гірше, ніж ще раз зустрітися з пожирачем. Хоча ні, вона погарячкувала, від того соул'ітера в неї досі ноги підкошуються, як згадає.
- Наступного разу я покажу тобі, як монади вказують на потенційних жертв пожирателів та обирають ґардіанів. Поклику монад неможливо противитися.
Вони вийшли зі сховища.
- Мені все ще дуже важко все зрозуміти й прийняти, - зізналася Евелін. Це наче сон, хоча й реальний до неможливості.
- Асійє, я в тебе вірю, як в нікого! Пам'ятай про це, - він залишив її одну в невеличкому холі, звідки вели коридори в чотирьох напрямках. Арус так поспішно зник, що Евелін й не спитала, що робити їй далі та куди йти. Навмисно так вчинив? Вона почувалася такою розгубленою, що вкотре захотілося прямо таки тут опуститися на кам'яну підлогу й розревітися. Мабуть, Ева так би й учинила, якби не почула трохи зверхній і такий вже знайомий голос Габріеля, що вийшов із коридору по праву руку від неї:
- Не смій рюмсати! - на його обличчі знову була гримаса, наче лимон з'їв. 
- То не кривися, ніби слимака в тарілці побачив, - буркнула Евелін й подумала, чи цей хлопець хоч раз в рік усміхається...
- Це було б набагато приємніше, я про слимака, - він зупинився неподалік, тримаючи дистанцію. І раптом усміхнувся, показуючи ряд рівних білих зубів. Потім додав: - Як бачиш, можу й так. Приводів для цього просто мало.
Дівчина насупилася ще більше, проте бажання плакати зникло. Зате з'явилося відчуття, що Габріель постійно копирсається в її мозку.
- Дуже треба, - закотив він очі. - Я в тому не винен, що мушу не тільки пропускати крізь себе всі твої рожеві соплі, а ще й знати про кашу, яка зараз в твоїй голові.
- Ти просто нестерпний! - крикнула Ева, зімкнувши пальці в кулаки, і підійшла впритул до нього.  Хотілося вдарити цього пихатого всезнайка.
- О, в тебе буде така можливість, не хвилюйся, - щиро вже засміявся Габріель. - Приведемо твоє тіло в порядок, тому що зараз це не м'язи, а якісь драглі, - він стиснув двома пальцями її біцепс, принаймні те місце, де він мав би бути. - Самооборона найперше.
- Вже не можу дочекатися, - прошипіла. Хоча він і дратував її тим, що бачив наскрізь, проте вона відчувала себе легко, бо з ним не потрібно було стримувати та приховувати свої емоції. Це було ні до чого.
- От і добре! Подітися один від одного нам все одно немає куди, якби я цього не хотів. Арус тебе теж не послухав, тож звикай до того, що шмарклі тобі підтирати я не збираюся. Як і робити поблажок!