Глава 9

Питання, сумніви, страхи - 
Усе змішалось в голові.
Розплутати клубок пора.
Вже зачекалась тебе тьма!
- Привіт, Асійє! – двері відчинилися і в кімнату неквапливо ввійшов середнього зросту чоловік зі сивиною на скронях, разом з ним прошмигнула й Матильда. – Габріель сказав, ти прокинулася і трохи, - він зам’явся, по-доброму усміхнувшись, м’яко продовжив, - панікуєш. Велика честь, нарешті, познайомитись з тобою!
Виглядав він молодо, незважаючи на посріблене волосся, проте його очі… Очі – це окрема тема. Ясні, однак такого незрозумілого кольору, коли неможливо визначити, чого там більше: небесної блакиті, бірюзи чи пастельної зелені, а може ранкового туману, що заманює в свої глибини… Та навіть не це вражало, а погляд! Банальщина на кшталт «очі – дзеркало душі» навіть й на долю відсотка б не передала те, що бачиш і відчуваєш, коли дивишся йому у вічі. Там, не просто душа, там – усе! Мудрість, знання, сила, швидкоплинність часу – безмежність... Йому одразу довіряєш і хочеться викласти геть все, що на серці. Чоловік у схожому на священницьку сутану одязі підійшов ближче і присів на край ліжка.
- Звідки Ви знаєте моє друге ім’я? Мене так ніхто не називає…, - спантеличено й повільно вимовила Евелін, чомусь боячись перевати з ним зоровий контакт, ніби від цього залежало її життя.
- А я й не знав. Твоя сутність сама говорить за тебе, - він не перестав усміхатися. Від нього віяло таким теплом і спокоєм.
- О, і ця залипла. Хоч тут все, як у людей, точніше нормальних ґардіанців! - хмикнула Тесса, клацаючи пальцями в неї перед обличчям і привертаючи до себе увагу. – Це ефект першого близького знайомства з наставником. Звикнеш скоро.
Евелін кліпнула кілька разів і перевела погляд з Тесси знову на чоловіка.
- Ви - Арус? Мені сказали, Ви все знаєте.
- Усе знає тільки Господь, - була поблажлива відповідь. – І на все Його воля, аби мати назвала тебе ім’ям, що означає цілителька, - розвів руками. - Та, що дарує спокій. 
- Одну людину я точно дратую, не те, що заспокоюю, - сумно похитала головою Евелін, у неї вирвався короткий нервовий смішок.
- Це пройде, дитя моє, - він по-батьківськи взяв її за руку, стиснув і погладив, втішаючи. – Він адаптується, зрозуміє, чому так відбувається. А ти навчишся контролювати себе та свої сили. Потрібен час! 
- Але я нічого такого в собі не відчуваю, справді, - заперечила невпевнено дівчина, - крім оцього татуювання. Хоча я почала розуміти Міцці, кицьку свою, - понуро додала, задумавшись. Їй здавалося, якщо переконати всіх, що немає в неї ніякого дару, то вона повернеться до попереднього життя і забуде все як страшний сон.
- «Мене звати Матильда! Коли вже запам’ятаєш…» - тріпнула вухами кішка, що сиділа неподалік, обурюючись. 
- Ой, вибач, будь ласка, Матильдо, - перепросила швидко. 
- Вона - не просто кицька, - наголосив спокійно, проте з натиском Арус, - це твоя споріднена душа, на яку ти завжди зможеш покластися і довіряти як нікому. Бо вона тебе ніколи не зрадить. 
Почувши це, Матильда, якби могла, задерла б свого вусатого носа ще вище. Евелін усміхнулася їй:
- Дякую, що врятувала мене сьогодні, - та голосно муркнула, приймаючи слова подяки. - І Габріелю теж, мабуть, потрібно подякувати. Хоча найкраща подяка для нього, очевидно, – це просто не наближатися, - дівчина зітхнула. 
- Це неможливо, - Арус встав. – Саме він тренуватиме тебе, навчатиме, як розкрити свої здібності, а я скерую, допоможу, коли треба буде. 
- Хранителю! – втрутилась в розмову Тесса. – Але ж Габріель працює сам і...
- Відтепер – ні! – ґардіанка замовкла, хоча наставник і на пів тону не підвищив голос, як і до цього говорячи м’яко та тихо.
- Але Ви маєте знати, що є причини, через які я не можу знаходитися поруч з Габріелем, як і він зі мною, - швидко випалила Евелін, поки не передумала. Про те, що вона взагалі не розуміє до кінця, чим вони тут займаються, і що не хоче брати в цьому участь, вона навіть не осмілилася  заїкнутися. Тесса з цікавістю глянула на неї.
- Знаю. Вам буде важко, - кивнув Арус, - але водночас й легко. Ходімо зі мною, Асійє! – він поманив її за собою.
- Ні, ну ти чув це? - з досадою мовила Тесса, коли за ними зачинилися двері. - Тільки й розмов в Ґарді що про цілительку. Ерік ще її не бачив, а вже не замовкає про неї, - насупилася вона. З кам'яного виступу на стіні піднялася голова з жовтими вушками - невеличкий чорний вуж, якого ніхто навіть не помітив. Чорне продовгувате тільце ковзнуло донизу, вірний сіба поспішив розрадити свою господиню. 
Кілька недовгих плутаних коридорів Евелін слухняно йшла за Арусом і мовчала. Та потім не втерпіла.
- У тебе багато питань, розумію, та не поспішай, - сказав раптом наставник, вона тільки рота встигла відкрити, хоча жодного звуку ще звідти не вилетіло, -  усі відповіді ти отримаєш поступово, коли будеш готова.
- Я хотіла все ж запитати, - знітилась Евелін, вони зупинилися. - Ми ж в Ґарді, так? Під озером? - голос її затремтів, вона ковтнула тугий клубок, що з'явився в горлі. 
- Ні, дитинко! У воді озера лише відкривається портал. А Ґард - він скрізь і водночас ніде. Потрапити сюди можна тільки ґардіанам крізь такі от портали, їх є всього кілька в світі. Це наша святиня, наша фортеця, наш дім...
- Але я не була..., тобто я не знала, що в мене...
- Ти - особлива! Тебе портал впустив, бо мала велику віру в серці.
- Віру у що? - видихнула Евелін як зачарована, уважно слухаючи наставника.
- В добро! - посміхнувся Арус. - Ти кинулась рятувати Габріеля від смерті, не задумуючись. Ти вірила передусім у себе, в свою спроможність зробити це! Чи не так?
- Пізнай свої здібності..., - прошепотіла дівчина, торкнувшись мітки, яку носила вже кілька днів над серцем.
- Саме так! І хоча ти не проказала ці слова у голос, як роблять ґардіани, щоб відкрити прохід, твій вчинок, твоя душа промовили їх за тебе. І коли ти пройшла колонний зал, відбувся обряд посвяти. 
- Так, - протягнула Евелін, згадуючи. - Ті ж самі символи, що й на татуюванні, засвітилися піді мною, а потім згасли. 
- Тоді ти й здобула свій дар. Раніше, ніж отримують його звичайні ґардіани. 
- Чому ж тоді портал мене не випустив назад? - в очах виступили сльози. - Я ледь не загинула...
- Бо ти злякалася. Втратила віру в себе і в того, хто направляє нас. 
- А як же приказка “тільки дурень не боїться”? - мало не схлипнула як мала дитина. Ну чому все так складно?!
- Боятися - не гріх. Гірше не мати віри ось тут, - Арус накрив долонею те місце, де знаходилась її мітка. - Якщо істинна віра є, жоден страх не завадить зробити те, що мусиш. 
Евелін кивнула, проте зараз ці слова звучали для неї надто пафосно. Вона спробувала задушити паніку в собі, що раз у раз здіймала голову, зводячи увесь спокій від слів наставника нанівець. Арус продовжив іти. Евелін поспішила за ним, вражено озираючись навкруги - все ж це місце не було схоже на жодне з тих, що вона бачила досі. Якесь дивне поєднання старовинного замку, підземних печер та доволі сучасних комунікацій та зручностей. 
- А чому Вас називають Хранителем? - запитала, порівнявшись.
- Зараз зрозумієш, - усміхнувся її допитливості. Вони повернули ліворуч і перед нею постав знову той самий із мільярдами сяючих куль величезний зал, який вона вже бачила, коли вперше потрапила сюди. Вони переливалися, мерехтіли, виблискували різними відтінками кольорів, сліпили очі й... просто зачаровували. Це видовище відбирало мову, настільки прекрасним воно було.
- Що це таке? - прошепотіла, їй дуже хотілося взяти кожну в руки. Аж долоні свербіли від непереборного бажання.
- Це монади, дитя моє! Їх сховище, - зробив паузу Арус й подивився на неї уважно. - Яке я та кожен ґардіан оберігає ціною власного життя століттями.