Глава 8

Боїшся, мила? Й не дарма...
На тебе вже чигає тьма!
Та не одна ти вже тепер,
Нова родина вбереже!

Так повільно на своєму байку Габріель ще в житті не їхав, це була просто якась каторга. Як тільки він додавав газу, Евелін сходила з розуму, щосили чіпляючись за нього. Її крик досі стояв у нього в вухах, та він сам мало не збожеволів, тому довелося повзти зі швидкістю равлика. Коли вони зупинилися на мосту за містом, де знаходилось єдине озеро й портал, емпат швидко відійшов від неї й з таким полегшенням видихнув, що в дівчини знову виступили сльози. Як не крути, а це дуже образливо, коли тебе на дух не переносять.  Проте вона зуміла їх стримати, в думках крутилися не дуже хороші слова на адресу Габріеля, бо Евелін мало не зомліла від страху, коли він рванув із місця та провіз її з вітерцем. Добре, хоч буря вщухла й не довелося мокнути під дощем. 
- Можеш і в голос! - буркнув емпат. - Різниці вже нема. 
Дівчина знову густо почервоніла. А й справді, чого це вона соромиться?! Він і так її наскрізь бачить, чи краще сказати відчуває. То навіщо стримуватися?! Однак легше подумати, ніж зробити. Багаторічна звичка не показувати свої почуття на публіку дається в знаки. 
По перилах огорожі спритно пробігла Матильда й сіла перед Евелін, незадоволено м'явкнувши.
- “Я втомилася вас чекати"
- Чому ми сюди приїхали? І як ти так швидко дісталася? - здивувалася дівчина, бо місцина була їй добре знайома.
- "У мене свої секрети, Ево" - кицька постукала хвостом по поруччю. 
- Пора вже! Нічого не бійся! - Габріель з легкістю застрибнув на залізні перила і простягув руку Евелін. 
- Стій! - закричала вона раптом й зблідла, затуливши долонями очі. Світ кружляв навколо неї з шаленою швидкістю, де в цій дивній круговерті як у калейдоскопі пролітали спогади - втрачені пазли цілого. Він! Це був Габріель! Його вона бігла рятувати, тому вскочила за ним в озеро! Ось чому обличчя здавалося знайомим. Перед цим сварка з Уіллом, а потім вона сиділа тут на озері й каялася в тому, що так необдумано погарячкувала. Жалкувала, обдумувала свої слова. А тоді... Печера, символи, світло, що манило до себе - все згадала! І те, як тонула. Як помирала... Евелін стало важко дихати, повітря не вистачало, рукою схопилася за груди, сіпаючи блискавку куртки донизу. 
- Спокійно, Евелін, спокійно, - Габріель зістрибнув назад, намагаючись заспокоїти її і дати лад одночасно своїй голові, в якій зараз емоції дівчини зривалися подібно феєрверку в новорічну ніч. - Дихай, дихай повільно. Ніхто з них не помітив, як кішка стрибнула в озеро.
- Це ти, це був ти! - слова давалися важко, ніби сильний вітер забив Евелін груди й не давав вдихнути. - Через тебе я мало не загинула, бо подумала, що ти самогубця! 
- Так, це був я! Ти стрибнула за мною в портал і потрапила в Ґард. Але ти не повинна більше боятися, я навчу тебе. Заспокойся! 
- Я не хочу більше таке пережити, я не зможу. Це дуже страшно! Це все дуже страшно, - дівчина замотала головою, сльози текли по щоках. - Я не хочу, - прошепотіла, виставляючи перед собою руки як щит. - У мене нема ніякого дару! Я не хочу, - заридала. 
Габріеля ламало від її почуттів, він ледве справлявся з тим, щоби самому тверезо мислити, не те що їй допомогти. Але він мусить! Мусить допомогти їм обом. Зціпивши зуби, пересилюючи себе, підійшов до Евелін й обійняв її, міцно притиснувши до грудей, не дозволяючи їй вириватися. Він вже не знав, де закінчується її біль та страх і починаються його. Все змішалось. Габріель відчув раптом тепло в районі татуювання, воно ставало все сильнішим, дівчина потихеньку заспокоювалася, і йому ставало легше. Легше витримувати її почуття. Він знову розрізняє! Зумів абстрагуватися. Емпат гладив її по спині і в якийсь момент усвідомив, що так добре й спокійно йому давно не було. Він вже й забув як це, коли майже нічого не відчуваєш, бо з моменту отримання дару, весь тягар людських емоцій пав на його плечі. Перші кілька місяців він сидів у Ґарді, забившись в кімнату подалі від усіх. Підпускав лише Аруса, який вчив його контролювати свій дар і черпати з нього силу.
- Я ж казав! Ви пов'язані! - з легкою усмішкою проказав Арус, біля нього ластилась Матильда. Коли, в який момент, портал викинув їх із озера, Габріель в своєму своєрідному екстазі тиші й спокою навіть не помітив. Евелін, почувши чужий голос, знову злякалася й відсахнулася від хлопця, виглядала вона, м'яко кажучи, не дуже адекватною й свідомою.
- Не бійся, дитя моє! - Арус махнув рукою в неї перед обличчям, і ноги її підкосилися, Габріель устиг дівчину спіймати, взявши на руки. - Вона просто спить!

Евелін отямилася в якійсь дивній кімнаті, схожій на один готель в горах, який вона бачила в туристичній програмі по телевізору. Незважаючи на зручне сучасне ліжко та інші меблі, все це було розташовано в кам'яному гроті: підлога з такого ж каменю, височенна склепінчаста стеля й стіни, настільки гладенькі, що хочеться погладити долонею. Ліжко було твердовате як на неї, проте не створювало дискофорту, загалом вона почувала себе виспаною й зі свіжою головою. 
Евелін згадала свою істерику на мосту і все решту, що відбувалося з нею до і після лікарні. Рвучко підвелася на ліктях, роззираючись довкола більше.
- О, ти вже прокинулась! Привіт, цілителько! Я - Тесса, - з крісла навпроти підвелася чорнява дівчина і підійшла ближче. Вона могла похизуватися красивою екзотичною зовнішністю, мабуть, має азіатське коріння: темні розкосі очі й пряме довге волосся, заплетене в тугу косу. Темний костюм облягав її як друга шкіра. Евелін хотілося навіть прикрити очі від такої відвертості. Цікаво, щоб сказав Уілл, прийди вона так до нього, де кожен вигин тіла був чітко окреслений, не залишаючи місця фантазії.
- Мене звати Евелін, - тихо відповіла, сідаючи обережно в ліжку й очікуючи в будь-який момент небезпеки. - Де я?
- Ти в Ґарді, люба, де ж і ще...І що звати тебе Евелін, уже всі знають, та більше нас цікавить, що ти вмієш! І чому Арус так носиться з тобою. Та найцікавіше, чому в нашого відлюдника лише від твого імені йде пар із вух, - вона засміялася, граючись косою. - Габріель ще більше неврівноважений, ніж зазвичай. 
Говорила вона наче дружелюбно, та все ж в голосі звучала гостра цікавість та нотка ревності.
- Я нічого не вмію, боюсь ви помилилися, - невпевнено мовила Евелін. - Принаймні, ніяких незвичайних здібностей я в себе не виявила. Та ти вже друга, хто називає мене цілителькою...
- Так каже Арус, а він ніколи не помиляється. І не хвилюйся, ніхто одразу не ставав майстром своєї справи, усі ми вчилися спочатку й тренувалися. Але вже те, що у тебе татуювання, означає надздібності.  Покажеш? - Тесса підморгнула. - Ерік сказав, воно синє!
- Хто такий Ерік?
- Мій напарник. Скоро познайомишся з усіма.
- Ґардіан?
- Як і всі ми, - знизала плечима. - Ну, показуй! 
Евелін нічого не залишалося, як вкотре відтягнути старенький блакитний светр донизу, відкриваючи малюнок на шкірі.
- Таке ж, як у нас, тільки іншого кольору, - й протягнула руку, щоб пройтися по лініях та символах пальцями. - Цікаво...й трохи дивно.
Евелін ледь стрималася, щоб не відпустити тканину й прикрити те місце, котре всім так кортить полапати, ніби вона якась незвичайна звірина в зоопарку. Стоп! В її голові мелькнула неприємна здогадка.
- Все нормально? - запитала обережно ґардіанку. Так, між іншим, додала: - Не вдарило струмом, не обпекло?
- А мало? - розсміялася Тесса. - От смішна... Ні, з чого б це?!
Евелін задумалась.