Глава 7

Ладнати з ним непросто дуже,

Він закривається в собі.

Щоб зрозуміти його душу,

Докласти треба всіх зусиль.

Деякий час Евелін сиділа мовчки, переварюючи почуту інформацію. Їй здавалося, що це якийсь жахливий розіграш, такого ж не буває насправді?! Але як пояснити те, що вона бачила на власні очі?

“Ево, ти не забула, що я голодна?” - Матильда перестала вилизувати шерсть і подивилася на дівчину, блиснувши неправдоподібно яскраво-синіми очима. Чому Евелін ніколи не звертала уваги на її дивні очі? Аж дотепер.

- Просто ти почала бачити те, що не дано простим людям, - обізвався Габріель, він терпляче чекав, поки, так звана, цілителька усвідомить, нарешті, що в світі є багато чого дивного, страшного, містичного… Правда, терпець йому вже потроху вривався.

Евелін здивовано повернулася в його бік. Склалося враження, ніби він у буквальному сенсі прочитав її думки. Звідки знав, про що вона замислилась? Та й звідки вона знає, чи він з хороших хлопців? Поводить себе дивно, його аж перекошує від погляду на неї. Чому повинна вірити йому і кудись іти з ним...

“Я голодна!” - від голосного окрику в своїй голові, Евелін аж підстрибнула. Всі інші почули б лише роздратоване м'явкання. Вона підвелася, крадькома глянула на хлопця, що так і не відлип від вхідних дверей, і пройшла на кухню. Автоматично насипала корм в миску й налила свіжої води, в той час коли думки її крутилися навколо того, що робити далі. Може поїхати до батьків? Чи ще кудись? Втекти подалі від цього божевілля. Забути, що бачила, й жити далі собі спокійним нудним життям. А Уілл? Він точно не захоче кинути все й переїхати. Після останньої розмови з ним, вона взагалі сумнівалася в щасливому майбутньому їхніх стосунків.

Поки Матильда задоволено хрускала шматочки яловичини, Евелін закрила банку з кормом і поставила в шафку, розвернулася і мало не зойкнула - Габріель стояв перед нею.

- Спокійного життя у тебе вже не вийде, - промовив тихо. - Ти мусиш прийняти свій дар.

- Як... Як ти знаєш, про що..., - очі її округлилися, серце аж підлітало від змішаного страху з хвилюванням.

- Припини! - Габріель ступив два кроки назад. - Ти ж в могилу мене зведеш! Не потрібно боятися. Якщо Арус сказав - ти одна з нас. Так і є!

- Що припинити? Не розумію..., Евелін спостерігала, як Габріель зціплює зуби, ніби йому боляче. Він ще відійшов на кілька кроків від неї. Завмер, стискаючи скроні.

- Я - емпат! Це мій дар чи прокляття, вже не знаю, - процідив Габріель. - Я відчуваю кожну твою емоцію настільки гостро, що тільки роки зусиль та практики, а ще обов'язок, не дають мені зараз розвернутися й піти, щоб не чути усієї тієї мішанини в твоїй голові.

Евелін чомусь стало образливо від того тону, яким він це все сказав. Наче вона якась недолуга, не може навести лад у своїх думках. Але люди після побаченого й божеволіють! Виходить, вона для нього як відкрита книга. Як таке можливо? Хоча після всього пережитого, хіба щось може ще її сильніше здивувати? Сама присутність Евелін вже дратує його. Але ж вона в тому не винна?

- Ну, то йди! - вигукнула раптом. - Ніхто не змушує тебе няньчитись зі мною. Сама собі дам раду!

“Аякже” - фиркнула Матильда, відірвавшись від миски.

- Тебе ніхто не питає, - стиснула кулаки дівчина, звернувшись до кицьки.

- Помиляєшся! - відповів емпат. - Арус наказав охороняти тебе й привести до нього. Був би в мене вибір, я б не мучився тут з тобою.

В Евелін аж сльози виступили від таких його слів.

- Тільки без образ, - додав він, коли хвиля жалю до себе затопила і його теж. – Гаразд, ти в тому не винна, просто намагайся стримувати свої почуття і, за можливості, тримайся подалі. Добре?

- Чому я маю тобі вірити? Може ти, як те створіння? Граєшся з моїми почуттями..., - в неї досі не йшов з голови голос матері, який вона чула в коридорі, і те, наскільки легко пожирач підкорив її собі, виманивши з квартири.

- Маєш рацію, - сумно посміхнувся Габріель. - і я, і пожирачі - свого роду емпати, тільки на відміну від них, я не маніпулюю людськими почуттями, а просто їх зчитую. Їм вони потрібні, бо ці монстри не здатні відчувати самостійно, вони живляться негативними проявами людини, підсилюючи їх, що руйнують її ж ауру - захист, задля того, щоб врешті-решт добратися до душі й забрати її.

- Забрати душу? - Евелін похитала головою. - Що далі, то неймовірніше звучить. Проте десь на підсвідомості розуміла, цей хлопець говорить правду. - Що стається з тими, в кого забирають душу?

- Людина, в якої забрали душу, через кілька хвилин помирає, а її душа поневолюється в пеклі, вона не може більше переродитися. Арус пояснить тобі краще. Їдьмо! - насправді Габріель усвідомлював, що недостатньо переконав її, для цього потрібен час, тож вирішив не марнувати його. Краще показати наглядно. Він розщібнув куртку і відтягнув футболку, де під лівою ключицею виднілося татуювання.  Евелін підійшла ближче.

- Таке ж, як у мене... І надпис як на кинджалі, - вона несвідомо потягнулася й торкнулася пальцями переплетених кіл. Вмить руку наче вдарило струмом, символи спалахнули сяйвом, вона відсмикнула її назад, піднявши свої великі перелякані очі на Габріеля.