Глава 6

Дізнатись правду дуже страшно,

Її прийняти – й поготів.

Зі злом стикнешся ти не раз ще,

Бо боритесь із ним споконвіків.

- Хто такий пожирач? - в'яло запитала Евелін. - Дайте мені спокій! Вона затулила руками вуха, не бажаючи вже нічого слухати, замотала головою. Не хоче знати. Це якийсь просто поганий сон. Жахіття, що наснилося їй і триває вже другу добу.

"Евелін, зберися! Потім все поясню, просто довірся зараз мені", - Матильда несильно царапнула кігтями її по руці, щоб привести до тями.

У двері постукали. 

«Не слухай нікого, щоб не говорили! І не відчиняй!» - кицька голосно зашипіла на двері. Евелін не ворухнулася, так і сиділа, сховавши голову в колінах. Стукіт повторився.

- О, ти налякана й збентежена. І не знаєш, як справитись з цим... Бідолашна... Не хвилюйся, я допоможу, - чоловічий голос, приємний і заспокійливий, проникав крізь шпарини у дверях до свідомості дівчини. - Тільки впусти мене..., - цей голос зігрівав, неначе огортав теплим пледом і ставало затишно, добре, спокійно. Евелін як в тумані піднялася, рука потягнулася до замка. Крізь це сум'яття в голові прорізувався голос її кішки:

«Не смій! Це вірна погибель! Не відчиняй. Ти беззахисна зараз перед ним. Борися!»

На мить полуда ніби спала з очей, вона зосередилася на Матильді, що дерла кігтями її джинси, привертаючи увагу. А потім почула голос матері. О Боже, вона не знає, що сталося, приїхала аж сюди, бо турбувалася про неї. Мабуть, через те, що Евелін не виходила на зв'язок.

- Донечко, де ти була? Ми так хвилювалися! Що трапилось з тобою?

- Мамо? - Евелін вже відчиняла замки, єдиним її бажанням зараз було потрапити в обійми рідної людини, щоб сказали їй, що все минулось, просто нічний кошмар і тепер все буде добре, вона не сама, і в безпеці. На Матильду дівчина вже не зважала, буквально вилетіла в коридор і... побачила того самого чоловіка, що був біля бару. Кутики його рота піднімалися в ледь помітній посмішці. За мить він вже опинився біля Евелін, вона не встигла й оком змигнути. Більше нікого не було, але вона ж чула мамин голос, ніколи б не сплутала. Тепер над нею нависав той чоловік, чи краще сказати потвора. Кров похолола від його вигляду зблизька, бо тепер дівчина бачила його справжнє обличчя. Ноги підкосилися, настільки жахливо це було, знову від страху не могла й поворушитися - остовпіла.

- Хм, не проста смертна, інакше б не побачила мою справжню суть, - чорні діри ворушилися, блимаючи червоними спалахами, голос зробився якимсь мертвим, замогильним, і тільки від нього можна було вже упокоїтись на віки. - Ґардіанка? - він міцно тримав її однією рукою й ніби принюхувався. Жовті пальці з чорними пазурами потягнулися до грудей. В цей момент Матильда стрибнула йому на голову, запускаючи кігті глибоко в шкіру. Евелін почула команду:

«Тікай! Швидко!» - ніби відмерши, вона сіпнулася вбік, рвонувши по коридору, й з усього розмаху налетіла на когось з-за повороту. Удар був настільки сильний, що дівчина впала.

- Тут мене чекай! Не смій кудись іти, зрозуміла? - Габріель кинув їй ці слова на ходу, витягуючи короткий широкий кинжал з надписом на лезі. Вона закивала головою, відповзла до стіни, притиснувшись до неї. Боязко визирнула, аби глянути одним оком, що відбувається. Матильда, ледь ухилившись від гострих пазурів, зістрибнула з голови пожирача, як вона його назвала, і дала можливість закінчити справу Габріелю, поки потвора відволіклась на неї. Швидко проказавши вголос на латині «Suum cuique noscat ingenium!», він всадив кинжал по саму рукоять в груди чоловікові, на місці якого розсипався лиш чорний порох, та й той скоро зник. Евелін бачила, як надпис на кинжалі засвітився й погас. Вона затулила рота руками, щоб не закричати. У що вона вляпалась?

Спочатку до неї підбігла Матильда з докорами, що гриміли в її мозку як пусті бляшанки, потім підійшов Габріель з виразом обличчя, наче лимон з’їв. А їй хотілося сісти й розплакатись від усього цього.

- Заспокойся, бо мені дах знесе від твоїх емоцій! – буркнув, подаючи руку і допомагаючи встати. Як тільки дівчина піднялася на ноги, різко перервав тактильний контакт. – Уже все позаду! Дякуй своїй сібі, що врятувала тебе. Матильда аж муркнула, почувши його похвалу.

«Цей хлопець вже мені подобається! І такий красунчик, не те що деякі!»

 Евелін витріщилась на кішку, як вона може таке говорити зараз, вони щойно були на волосину від… а від чого, хотілося б знати…

- Хто це такий? Що це таке? І де воно поділося? Що відбувається? – її питання сипалися разом зі сльозами, що починали вже текти по щоках. – Я нічого не розумію…

Габріеля ще більше перекосило. Він ледь стримувався, щоб не розвернутися й утекти подалі, йому вистачило того емоційного розряду, що він отримав від неї через дотик. Що за чортівня? Він настільки чітко розрізняв її почуття, що міг би легко переказати, про що вона зараз думає. На інших так гостро не реагував ніколи, просто відчував чужий біль, радість, смуток, бажання: з часом навчився блокувати їх, до того ж його емоційний фон став сильнішим в рази. Що відбувається з ним, коли поруч ця дівчина, не міг второпати.

- Заходь в квартиру! – зітхнув, киваючи на прочинені двері. – Якби ти дочекалася мене в лікарні, цього можна було б уникнути. Доведеться дещо прояснити зараз.