Глава 5

Споріднена душа - то дар з Небес!

Мовчання й те її почуєш.

Ти - обрана! Ти це приймеш.

А Він усім єством  відчує.

Дівчина усвідомила, що голос вона чує у себе в голові, ніби думка виникає, формується в речення, але вона не її. Чужа.

 «Почекай, ти мене чуєш, розумієш?»

Коли кішка вискочила на коліна Евелін і почала дряпати лапою її по грудях, здивуватися більше вона вже не могла.

 «Розстебни куртку, швидко»

На автоматі, негнучкими пальцями, до кінця не вірячи, що робить це, дівчина потягнула за блискавку. Міцці встала на задні лапи, а передніми потягнулася до її шиї, запускаючи пазурі в тканину кофти і відтягуючи її вниз.

 «Мітка! Є! Нарешті! - вона навіть замурчала, поластившись. - Я так довго цього чекала»

 - О, Боже, - простогнала Евелін, - я говорю з кішкою.

 «Так ти й раніше зі мною говорила», - тварина опустилася на лапи й сіла.

 - Але тоді ти нявкала і рідко коли муркотала. А зараз…

Кішка зістрибнула з колін і почала ходити туди-сюди перед Евелін. Словесний потік в голові дівчини наступну хвилину не припинявся.  Їй здавалося, що зараз її черепна коробка трісне і назад вона свої мізки вже не позбирає.

 «Значить так, слухай уважно. По-перше, досить називати мене Міцці! Що за дурне ім'я!» - тут кішка зупинилася і виразно подивилася на господиню. «Мене звати Ма-тиль-да. Запам'ятала? Терпіти не можу цю твою кличку» - тварина голосно фиркнула.

Тепер Евелін не сумнівалася вже - все, що раніше робила Матильда, було не просто так і їй не ввижалось.

 «По-друге, перестань мені збурювати шерсть на голові. Я зла роблюся. Краще вже черево почухай. І не бери мене на руки, коли я цього не хочу. По-третє, не купуй більше той корм, де м'ясо з овочами. Я не вегетаріанка! А паштет я люблю, особливо курячий. Гей, тобі погано?  - Матильда торкнулася лапою коліна господині. - Гаразд, переборщила трохи. Не треба було так відразу накидатися на тебе.  Але накопичилося, розумієш... До речі, гнала б ти свого хлопця в шию, ідіот він, яких ще пошукати треба!»

Евелін сиділа і дивилася на свою кицьку, начебто й чула кожне її слово, але ніби це не її стосувалося. Не вона плавала в озері, не вона бачила чудовисько, і не вона сидить на підлозі й вислуховує претензії від своєї кішки. Однак десь на підсвідомості розуміла, те пекло в чорних дірах дивного чоловіка їй не привиділося. Вона його бачила.  Сил дивуватися вже не було. Був просто шок. Коли, на перший погляд, все сприймаєш, але при цьому десь дуже далеко.  Остання фраза, кинута кішкою про її хлопця, викликала трохи неадекватну реакцію. Дівчина почала реготати, але сміх був далеко невеселим, швидше істеричним, нервовим від напруги, що накопичилася і шукала виходу.

 «Ево, подивися на мене - Матильда знову забралася на коліна господині, намагаючись зазирнути їй в обличчя. - Зараз важко все осмислити. Але це пройде. Ти звикнеш. Ти знаєш хто я? - Евелін замотала головою. - Я - твоя сіба. Тепер ми будемо завжди разом»

Натрапивши на нерозуміючий погляд, кішка тріпнула головою, видавши щось схоже на рик лева, тільки дуже маленького лева, і злого.

 «Вони нічого тобі не розповіли?  Не пояснили?»

 - Хто? - прошепотіла Евелін, запускаючи пальці в волосся і тримаючись за голову. Ще трохи інформації і вона не витримає.

Раптом Матильда вся наїжачилася, вигинаючись дугою, шерсть здибилась.

 «Пожирач! Тут. Швидко піднімайся»

Габріель покинув Ґард (див. глосарій) і пройшов через портал, який викинув його на тому ж нещасливому мосту, де він врятував дівчину. Вона викликала в ньому гостре почуття неприязні та злості, і він нічого не міг з цим вдіяти. А те, що Арус приставив його до неї в няньки, розлютило до свербежу під шкірою. Він терпіти не міг зніжених, вразливих дівчат, що втрачають свідомість при кожному чханні. А Евелін здавалася йому саме такою. Тендітна, маленька, з невинним личком і величезними наївними очима, які, напевно, страшніше щура в сміттєвому баку, нічого й не бачили. І тепер він мусить з нею всюди тягатися. Від розпачу Габріель навіть загарчав в голос і з усієї сили штовхнув залізні перила, що оперізували  міст. Не полегшало. Як заспокоїтись? А він ще навіть не в місті, де емоції мільйонного населення тиснули на нього щосекундно.

Видихнувши, він дістав шолом з багажника свого байка, самотньо притуленого до кованої огорожі.  Голосний крик чорного ворона, що з'явився з нізвідки, привернув його увагу. Він зігнув руку в лікті й виставив перед собою. В той же момент птах плавно опустився на неї. Чорні очі-намистинки уважно дивилися на чоловіка.

 - Не треба так дивитися на мене, Креґ. Я просто не хочу з нею няньчитися.

 «Взагалі-то, саме ти зар-р-раз поводиш себе як дитина» - відповів телепатично ворон, перелетівши на байк. Синяво-чорні крила красиво переливалися в світлі місяця, який ось-ось повинен був сховатися за хмарами. Наближалася гроза.

  - Взагалі-то, від тебе я сподівався отримати підтримку, - буркнув Габріель, проганяючи ворона з сидіння й сідаючи на байк. Креґ неголосно каркнув, висловлюючи своє невдоволення, і перелетів на кермо. - Гаразд-гаразд, їдемо в лікарню, відвідаємо цю принцесу знову, з якої Арус наказав порошинки здувати.