Глава 4

Чого не знаєш і не бачиш,

Не свідчить, що цього нема.

Переконаєшся вже скоро,

Добро і зло існує поряд віддавна!

До обіду Евелін почувала себе вже набагато краще. Вона пішла в душ, де довго розглядала незвичайне татуювання, вимила волосся, навіть прогулялася по коридору. Загалом зовнішній вигляд дівчини вже більш-менш задовольняв її, чого не можна було сказати про внутрішній стан.

Доктор Красовські запевнила її, що втрата пам'яті короткочасна і найближчим часом повернеться, просто не треба на цьому зациклюватися. Але Евелін хотілося якомога швидше скласти відсутні пазли в картинці й зрозуміти, чому забрела в озеро та звідки загадкове татуювання. Час від часу вона торкалася його, ніби бажаючи впевнитися, що воно є насправді.  Дивно, але здавалося, ніби шкіра на тому місці набагато тепліша. І колір такий незвичайний, та й малюнок, а ще напис, який не дає спокою, наче десь бачила вже...

Прийшовши провідати пацієнтку, лікар Терренс здивувався тому, наскільки швидко хвора прийшла до тями. І навіть погодився відпустити її додому, слухаючи благання дівчини про голодного кота вдома.

Переодягнувшись в свої речі, Евелін підписала необхідні документи і пішла до виходу. Ключів від машини серед них не було, як і мобільного телефону, лише ключі від квартири. І тільки тому, що, виходячи з дому, кинула їх в кишеню куртки. Мобільний залишився в машині, але де її старенький Ford, дівчина й гадки не мала. Вона зупинилася в фоє лікарні, не знаючи, що робити. В квартирі чекає голодна Міцці, а той хлопець, Габріель, сказав, що прийде завтра. Швидше за все, машина у нього. І якщо вона піде додому, як потім зустрітися з ним?  Доведеться повертатися в лікарню завтра. Але він же не сказав, коли саме прийде. Що їй весь день його чекати?! З досади дівчина стиснула кулаки з такою силою, що кісточки пальців побіліли.  Гаразд, сказала сама собі, спочатку треба кішку погодувати, а далі буде видно.

Евелін штовхнула двері назовні і зупинилася як вкопана. Вона побачила своє авто, припарковане біля самісінького входу. Видовище жалюгідне: подекуди вже облупилася фарба і ті місця взялися іржею, двигун взагалі заводився з третього разу. Евелін розвернулася і зайшла в будівлю знову. Симпатична медсестра в світло-зеленому костюмі підняла голову і посміхнулася на вітання.

 - Я - Евелін Морт, сьогодні виписалася. Скажіть, будь ласка, мені ніхто нічого не залишав?  Наприклад, ключі від машини...

 - На жаль, ні. Ви не отримали свої особисті речі при виписці?  - співчутливо запитала медсестра.

 - Ні-ні. Мені все віддали. Вибачте.

 - До побачення!

 - До побачення, - глухо відгукнулася. Міг би здогадатися залишити ті кляті ключі в лікарні, роздратовано подумала дівчина, насупивши брови. Що ж, доведеться йти пішки. Проживала вона недалеко, це якщо скоротити дорогу і піти навпростець, минаючи головні вулиці. Надворі швидко темніло, сутінки вже огортали своєю сірою пеленою місто і, не дивлячись на травень місяць, було досить прохолодно. Щастя, що хоч куртка в неї є. Дівчина обігнула будівлю і пішла вздовж тротуару. Вузька вуличка, оточена темними чотириповерховими будинками, не так добре освітлювалася, як Біг-Флетсстріт, де розташовувалася міська центральна лікарня. Вона розминулася з хлопцем в чорному худі, ймовірно, він повертався з вечірньої пробіжки. Неподалік знаходився невеличкий сквер, через який їй ще потрібно було пройти. Вітер з кожною хвилиною посилювався, обіцяючи дощ, а в повітрі запахло весняною грозою. Якщо б Евелін зараз була вдома, то насолоджувалися б негодою, сидячи біля вікна і милуючись краплями, що стікають по склу, спалахами блискавок десь далеко та гуркотом грому. Але коли ти в цей час на вулиці, та ще й в темну пору доби - задоволення таке собі. Ось-ось почнеться злива, подумала дівчина, подивившись, як згущаються хмари. Здавалося, все навколо притихло в очікуванні бурі. Завмерло. Вона прискорила ходу, практично пробігшись по алеї і намагаючись не дивитися по сторонах. Одна справа гуляти тут вдень, і зовсім інша - присмерком, де навколо ні душі. Дерева закінчилися, і дівчина знову пішла по вулиці тротуаром. Ще два квартали, не особливо благополучних. Евелін намагалася ніколи сюди не ходити, вважаючи за краще шлях довший, зате безпечніший. Всьому виною її сумлінність та совість - кішка сидить голодна цілий день. Тільки тепер дівчина усвідомила, як мало у неї друзів, виявляється, точніше їх практично немає. Немає навіть нікого, кому вона б могла залишити запасний ключ від квартири в таких ось випадках. Батьки не рахуються, до того ж вони в передмісті, а це не дуже близько. Одного разу Евелін запропонувала ключі Уіллесу, але той відмовився, аргументуючи, що ще рано іти на такі важливі кроки.

Боже, яке нудне моє життя! - пробурмотіла вона, піднімаючи комір куртки. Попереду з заднього входу якогось бару вивалилася парочка, цілуючись. Мабуть, вітер і дощ, який от-от хлине, не сильно їх хвилювали. Евелін навіть позаздрила дівчині. Її Уілл так ніколи не цілував, не було в них тієї пристрасті, вкотре переконувалася. Порівнявшись з ними, вона почула тихі стогони. Спочатку обличчя її порожевіло, враховуючи що вона стала випадковим свідком чужих амурних справ, та потім їй чомусь здалося, що це зовсім не від задоволення. Швидко глянувши в їх бік, Евелін остовпіла від жаху. Хлопець в цей момент саме повернув голову і подивився на неї. Замість очей і рота в нього зяяли чорні діри, постійно трансформуючи свою форму: вони збільшувалися, зменшувалися, оберталися - обличчя постійно змінювало гримаси, ніби кривлялося. І десь там в глибині цієї жахливої чорноти спалахували червоні вогники, наче тліючі вуглики. На секунду їй здалося, що саме так виглядає пекло. Жовта, зморщена шкіра викликала огиду. Руки почали трястися, а в роті пересохло - Евелін не могла рушити з місця. Раптом видіння зникло і замість цієї примари - обличчя красивого чоловіка, губи його вигиналися в усмішці, де й поділось те жахіття.  Нарешті, тіло послухалося її, і вона зірвалася з місця. Дівчина бігла настільки швидко, що чула тільки свист в вухах від вітру, гроза та холод відійшли вже на другий план. Бажання було одне - втекти, сховатися, не бачити... Легені горіли вогнем, збивався подих, але вона бігла чимдуж і зупинилася лише на хвильку біля свого будинку, аби відкрити двері й пропустити людей. Діставши тремтячими руками ключі з кишені, вона з третьої спроби відкрила двері квартири. Влетіла всередину, швидко зачинила їх і замкнула на всі замки. Тільки після цього, дозволила собі віддихатися, опустившись знесилено на підлогу.