Пролог

Ти - диво дивне на Землі,

Поки горить іскра в Тобі.

Творця печать на серці маєш,

Творіння Божі захищаєш.

Як тільки Темний доторкнеться -

Усе, настав твій час у Пеклі!

Тікай! Рятуйтеся, хто може -

Черства душа не допоможе!

Тепер мета - занапастити,

Аби відчути біль убитих.

Життя невинних не зарадять

Й спокою вже не віднайти,

Твоя душа помалу згасне,

І згасне все в Тобі живе.

Вона - те світло, що врятує!

Та знати б чи того вартує?!

І як Їй сили відновити?

Без Тебе важко в світі жити...

Пролог

Усе, що досі уникала,

Тебе без відома спіткало...

Від долі більше не втекти,

Так напророчили зірки!

Тихий монотонний звук луною відбивався від стін в майже порожній кімнаті. На вузькому ліжку нерухомо лежала дівчина, її запалі щоки, здавалося, ніколи не знали рум'янцю, а посинілі завітрені губи тільки підкреслювали неприродну блідість. Довге волосся жовтими нечесаним пасмами обрамляли ніжний овал обличчя. Під тонким простирадлом вгадувалася тендітна статура. Свідомість повільно поверталася до неї - відчуття, ніби тонеш в сипучих пісках, силишся вибратися, але ще глибше грузнеш. Спочатку нею оволоділа паніка й безпорадність, хотілось кричати від тієї гнітючої тиші та темряви, що тиснула, здавалося, на всі органи чуття. Ця темрява, вона була всепоглинаючою, безпросвітною, страшною. Але згодом трохи посіріла, з'явилися різнокольорові плями, й дівчина сконцентрувалася на тому, аби відігнати її назавжди.  

Нарешті, вона вловила тихий шелест за вікном - вітер грався з листям на деревах. Десь вдалині - виття сирени, крики. І знову тиша...  Тільки тиша вже приємна, заспокійлива, від неї не хочеться тікати, а навпаки, насолоджуватися. Тіло налилося свинцем, ніби й відчуваєш, але воно не твоє, чуже. Відразу навіть і не зрозуміла, що намагається підняти повіки та відкрити очі. Це було нелегким завданням, з великими труднощами дівчина їх розліпила. Яскраве світло боляче різонуло по зіницях, що миттю звузились, вона часто закліпала, навернулися сльози. Перше, що побачила, були сірого кольору лікарняні стіни. Через прочинені двері виднівся коридор з таким же нудним інтер'єром - лікарня!

Повільно повертаючи голову, оглянула скудну обстановку палати: зліва знаходилося не дуже зручне крісло для відвідувачів, тумбочка і маленький столик на коліщатках, праворуч - якісь апарати. Тільки тепер дівчина помітила, що підключена до крапельниці. Прозорі крапельки розчину повільно текли по трубці до вен через голку. Їй захотілося висмикнути те, бо рука вже затекла, а пальці заклякли від нерухомості й холоду. Вона стиснула руку в кулак і трохи повернула для зручності. Начебто краще.

  Час доби визначити змогла за сонцем: промені ще не зовсім проникали крізь вікно в палату - ймовірно, тільки розвиднілось недавно. Своїх речей молода жінка ніде не побачила і навіть не могла припустити, де вони, як і те, чому тут опинилася. На ній була жорстка лікарняна сорочка з розрізом ззаду на зав'язках: незручно й неприємно. Вона відкинула волосся з чола, прибираючи брудні сплутані локони. Хотілося знайти дзеркало, а ще краще прийняти душ. Потік її думок перервали голоси, незнайомі - хтось наближався. Розібрати, про що вони говорили, не могла. До палати ввійшло двоє чоловіків. Перший, в білому медичному халаті, швидше за все, був її лікарем. Приємної зовнішності, середніх років, дівчина ледь на нього глянула. Його питання вона почула не відразу, бо вся її увага була прикута до людини позаду.

 - Як ви себе почуваєте? - повторив лікар, сідаючи на стілець біля ліжка. Вона перевела погляд на нього й хотіла відповісти, але з грудей вирвався натужний хрип. В горлі почало дерти, і хвора судорожно закашлялась. Груди нещадно боліли. Після нетривалого нападу насилу промовила сиплим голосом:

 - Нормально.

За відчуттями в тілі, стан її був далеким від нормального, але вона вирішила поки не вдаватися в подробиці. Не дуже звикла жалітися.

 - Це пройде через деякий час, не хвилюйтеся, - по-доброму посміхнувся доктор. Її зап'ястя опинилося у великій теплій руці і їй захотілося як маленькій вкласти свої крижані пальці в його долоню й погрітися. Він міряв пульс, час від часу поглядаючи на наручний годинник.

Хлопець чи то чоловік, який прийшов з лікарем, віддразу й так не скажеш, бентежив дівчину, викликаючи цілковите сум'яття. І не тільки через свою неординарну зовнішність. Стояв він біля дверей, не наближаючись, і, судячи із щільно стиснутих губ, злився. Причому злість ця була спрямована в її бік, так їй здалося. Особа ця чомусь викликала в неї відчуття, що вона його знає, хоча могла б закластися, що ніколи раніше його не зустрічала, і дружбу з небезпечними хлопцями в чорній шкірі не водила. Він виглядав якимось нереальним, це не можливо було пояснити. Звичайна обстановка центральної лікарні міста не підходила йому, ну не в'язалася з ним ніяк. Чорне пряме волосся нижче плечей, красиве обличчя, аж занадто, на якому виділялися разюче світлі очі. Напевно, сірі.  Вона не могла добре розгледіти. Прямий ніс, добре окреслені губи - все це разом надавало б йому якусь жіночність, якби не вольове підборіддя і пронизливий суворий погляд, що в цей момент свердлив дівчину у відповідь. Вона зніяковіла, але продовжила розглядати його. Чорна шкіряна куртка і штани підкреслювали добре розвинену мускулатуру. На качка хлопець не був схожий, але щось вказувало на стриману внутрішню силу в ньому. Коли пацієнтка почула тактовний кашель лікаря, то зрозуміла, що знову прослухала його запитання і поводить себе, м’яко кажучи, не зовсім адекватно.