Драккарт

Драккарт сидів у залі, втупившись у темні кам'яні стіни, що тиснули на нього важким тягарем спогадів і турбот. Останнім часом усе навколо викликало в нього лише роздратування і люту злість. Люди, події, навіть повітря, наповнене гіркотою забутої магії, дратувало його до сказу. Він очолював ковен драенів уже понад чотирнадцять років, і весь цей час єдине, про що він думав – як зберегти їхні життя в цьому жорстокому, ненависному світі.

Колись його батько почав об'єднувати драенів – тих, кого всі боялися і зневажали, тих, хто жив за рахунок чужої магії. Це було неможливо, немислимо. Драени завжди були одинаками, ізгоями, які ховалися по сутінках, аби вижити ще одну ніч. Вони ніколи не довіряли одне одному, бо знали: той, хто голодний до магії, не знає ні дружби, ні честі. Але його батькові вдалося зробити те, у що ніхто не вірив – він об'єднав їх. Створив єдиний ковен, який став силою, з якою всі були змушені рахуватися.

Хоча не існувало жодного закону, який би забороняв драенам жити поряд із відьмами, це не мало значення. Чистокровні відьми ненавиділи їх усім серцем. Вони зневажали драенів, вважаючи їх нечистю, яка лише забруднює їхню величну магію. Відьми бачили в них загрозу – паразитів, що крадуть силу, навіть якщо драен цього не прагнув. Мало хто з драенів міг витягати багато магії, а дехто взагалі не мав такої здатності. Але хіба це мало значення? Для відьом драен був ворогом із самого моменту народження.

Сотні разів драени намагалися довести, що вони можуть жити поруч, не загрожуючи чистокровним. Але відьми не слухали. Вони створювали правила і пастки, змушуючи драенів існувати в постійному страху. Якщо когось ловили біля земель ковену, йому не варто було сподіватися на пощаду. Слідства? Справедливість? Ні. Їх чекала або смерть, або довічне ув'язнення у темних в'язницях, звідки ще ніхто не виходив.

Його батько знав це. І тому він зробив вибір – навчити драенів полювати. Вони більше не ховалися в темряві, не благали про милість. Вони стали мисливцями. Якщо їм потрібна була сила, вони забирали її.  І тепер відьми боялися їх не менше, ніж колись боялися самі драени.

Драккарт стиснув кулаки, відчуваючи, як гнів кипить у його жилах, як кров перетворюється на розпечений метал.

Не можна було сказати, що в його ковені драени завжди ладнали між собою. Від природи вони були хижими, гордими та впертими, кожен — зі своєю історією та жадобою до сили. Але ще його батько встановив правила, яких ніхто не смів порушувати. Ці правила були простими, жорстокими, та саме вони утримували ковен від хаосу. Сьогодні ж Драккарт мав здійснити суд, суд, від якого залежала не лише доля однієї відьми, а й майбутнє всього ковену.

Він сидів на високому троні, витесаному з чорного каменю, вдивляючись у сутінкову залу, де збиралися драени. Вони сходилися тихо, майже нечутно, ковзаючи тінями по кам'яній підлозі. В повітрі витав напружений очікувальний сморід — суміш страху, гніву й прихованої кровожерливості. Нарешті всі були на місці.

Драккарт повільно підвівся. Його темна постать кинула довгу тінь на потріскані стіни. Очі його, немов два шматки розпеченого металу, пройшлися по натовпу, змушуючи присутніх відводити погляд. Він промовив перше слово:

— Сьогодні ми зібралися, щоб вирішити, чи жити відьмі.

По залу пронісся незадоволений гул. Хтось нервово переступив із ноги на ногу, інші кидали один на одного швидкі погляди. Відьми були ворогами, і для багатьох драенів питання взагалі не стояло — їхня доля завжди однакова. Але варто було Драккарту зробити крок уперед, як зала миттєво наповнилася глибокою тишею. Всі замовкли. Влада, що текла в його жилах, була відчутна кожному присутньому.

Він вдихнув на повні груди й, упевнено вдивляючись у натовп, сказав:

— Ну що ж, давайте почнемо.

Його голос пролунав, наче удар меча об камінь, різкий і безповоротний. Суд починався.