Ніч, яка все змінила

Арана дивилася на матір, яка нервово ходила по кімнаті, раз у раз виглядаючи у вікно, ніби очікувала когось побачити. Її руки тремтіли, вона стискала пальці в кулак, а погляд метушливо бігав, ні на мить не зупиняючись. Щось було не так.

Раптом мати рішуче обернулася до Арани, її очі блищали від напруги. Вона швидко підійшла, опустилася перед донькою на коліна і гарячково прошепотіла:

— Сховайся. Я сховаю тебе в шафу. Це... це просто гра, добре? Уяви, що ми граємо.

— Мамо... — голос Арани тремтів.

— Будь ласка, слухайся мене! — у голосі матері звучала така відчайдушність, що Арана не насмілилася сперечатися.

Слухняно забравшись у шафу, вона відчула, як мама обережно торкнулася її волосся. Її пальці були холодними, і цей холод пробирав до кісток.

— Це просто гра... просто гра... — пошепки повторювала мати, швидко закриваючи дверцята шафи.

Арана сиділа, міцно обіймаючи себе, а її пальці судомно стискали стару ляльку. Її серце билося так сильно, що вона боялася — його почують.

— Я скоро повернуся, — сказала мати, але в її голосі вже не було впевненості.

— Мамо, не залишай мене тут... — благально прошепотіла Арана, але мати вже відводила погляд, ховаючи сльози.

Вона ще раз обійняла доньку, вдихнула запах її волосся, запам’ятовуючи кожну деталь. І тоді, востаннє оглянувшись, вона швидко вийшла з кімнати.

Арана затамувала подих, почувши, як клацнули двері.

Мати сіла в машину і, щойно зачинила дверцята, вибухнула риданнями. Вона стискала кермо так сильно, що пальці заніміли. Біль пронизав її груди, але вона не зупинилася. Вона знала — її чоловік мертвий. Вона знала, що сама не до живе до ранку.

Єдине, на що вона сподівалася, — що вдасться врятувати Арану. Що їй вдасться заїхати достатньо далеко, щоб ті, хто полює на них, не знайшли її доньку. Адже вона всього лише дитина... невинна дитина...

Арана сиділа в шафі, стискаючи губи, щоб не заплакати голосно. Сльози беззвучно стікали її щоками, а десь у глибині душі зароджувався страх, який ніколи не покине її. Вона ще не знала, що ні мати, ні батько більше ніколи не виконають своїх обіцянок.

Минуть роки, і ця ніч повертатиметься до неї в кошмарах. Вона знову і знову благатиме їх залишитися. Але щоразу вони від'їжджатимуть, зникаючи в темряві, залишаючи її одну.

Арана просиділа в шафі довго. Вона тихо плакала, притискаючи до грудей свою стару іграшку — єдине, що залишилося від колишнього життя. Її плечі здригалися від стримуваних ридань, а губи повторювали:

— Це просто гра... мама скоро повернеться... вона ж сказала, що це гра...

Але навіть дитячий розум розумів, що щось не так. Темрява шафи була густою і гнітючою, немов вона потрапила у пастку, з якої вже не вибратися. Кожен звук ззовні змушував її напружуватися — скрип підлоги, далекі голоси, звук машини, що проїхала повз.

Час тягнувся нескінченно довго. Арана закусила губу, щоб не видати себе. Вона знала, що мусить бути тихою. Мама наказала їй.

Але чому мама не повертається? Що, якщо її не буде цілу ніч? А що, якщо...

Арана схлипнула і закрила очі, намагаючись не думати про страшні речі. Вона знала, що мамі важко. Вона казала, що все буде добре. Але її слова здавалися порожніми.

Шафа стала для неї маленьким темним світом, де єдиною реальністю був її страх і глибока самотність.

Вона міцно обіймала коліна, намагаючись зігрітися, і щоразу прислухалася — чи не повертається мама? Чи не скрипнуть вхідні двері? Але з-за них долинала лише тиша.

Аж раптом...

Глухий звук за дверима мотелю змусив її напружитися. Хтось зайшов. Повітря в кімнаті, здавалося, стало густішим, і Арана відчула, як серце забилося десь у горлі.

Ледь чутний скрип підлоги, важкі, розмірені кроки... Хтось повільно наближався.

Арана завмерла, прикрила рот долонею, щоб не видати себе навіть подихом.

Клац.

Двері номеру прочинилися, і з коридору просочилося слабке світло. Його відблиск проскочив щілину шафи, на мить освітивши її перелякане обличчя.

Чужі кроки наблизилися до ліжка. Ледве чутний шелест тканини, ніби хтось провів рукою по ковдрі.

«Мамо...» — подумала вона, але знала, що це не мати.

Це було щось інше. Невідоме. Жахливе.

Арана щосили стискала себе в обіймах, ніби намагалася зробити себе меншою, невидимою. Її очі розширилися від страху, коли почула, як ті кроки зупинилися просто перед шафою.

Зовні настала тиша.

Їй здавалося, що серце зараз вибухне.

А потім — різкий звук, ніби хтось сильно стиснув дверну ручку шафи. Дівчинка закусила губу, ледве стримуючи крик.