Арахнофобія

Руки Дена нарешті розтиснули важелі управління. Від напруги пальці побіліли, а м’язи передпліч налились ниючим болем. Лаючись, він нервово потер око, яке нестерпно щеміло від крапельки поту, що підступно спустилась з його чола. Ден, хоч і дослужився до рангу командира корабля, відверто не любив стрибки, але не мав альтернатив, оскільки за один такий рейс міг заробити річний дохід звичайного земного пілота.

— Та розслабся, Дене. Ти ж досвідчений стрибун і почав стрибати приблизно в еру динозаврів, — спробував підбадьорити його помічник, з полегшенням відстібуючи паски безпеки.

— Не смішно. Кожен стрибок — це як нервовий зрив. Кожен, Ігоре. З понад двох сотень.

Пальці командира забігали по верхній панелі, відключаючи усі системи, які оберігали їхні життя під час гіперстрибка.

— А то я думаю, чого ти такий сивий у свої двісті років, — продовжував глузувати Ігор.

— Ага, жартуй. Хоча… чесно кажучи, іноді я розумію, чого досі тебе не вбив. Ти єдиний з усіх моїх напарників, хто вміє так розрядити атмосферу.

— Думаєш, я це заради тебе роблю? Хех! Розмріявся. Я ще жодного разу не перевозив вантажі 5-го класу небезпеки.

— Якби не мій досвід, то й не возив би, — з єхидною насмішкою промовив Ден, піднявши, немов мудрець, вказівний палець догори. — Так що з тебе пляшка бренді.

— Ага, ми ще не долетіли. Так що не будуй таких далеких планів. Ксенобіологи з’являться тут лише за 15 хвилин, — нервово поглядаючи на годинник, сказав Ігор. — І хто зна, що вантаж із нами зробить за цей час.

— Вантаж спить. І, судячи з таймера транквілізатора, спатиме ще 10 годин, — вказав на прилад Ден. — Ну то що, встигнемо партію в шашки?

Напарники встали зі своїх крісел, довіривши судно автопілоту, та пройшли до кухні, що розташовувалась одразу за кабіною. Це була маленька ділянка простору, зазвичай скромно обладнана одним столиком, двома стільцями та харчовою установкою, яка частувала свій екіпаж не дуже вишуканою, але поживною та смачною їжею. Щоправда, Дену вдалося отримати розширену комплектацію зі справжньою каво-машиною, чим він неймовірно пишався.

За п’ятнадцять хвилин командир встиг виграти дві партії. Його розум потребував якихось навантажень, щоб швидше опанувати себе після стрибка, а розум Ігоря прагнув якимось чином відволіктися від думок про особливо небезпечний вантаж, доки не прийде час перемістити його на судно ксенобіологів.

Але ця довгоочікувана мить усе не приходила.

— Слухай, щось вони не з’являються. Ми ж нічого не наплутали з часом та місцем? — почав хвилюватися Ігор.

— Ми не могли нічого наплутати, оскільки маршрут і всі таймінги прописані замовником та погоджені нашою компанією. Ти ж знаєш нашу Лесю — вона нічого не погодить, доки не прорахує все до секунди.

— Може, зв’яжемось із ними? Вони мають бути поруч, тож сигнал швидко дійде.

Пальці Дена забігали по екрану комунікатора в пошуках командира корабля «Чупакабра». Назва корабля була обрана не випадково: це була списана логістичною компанією бляшанка, яку шляхетно, з усіма почестями, подарували окремому ксенобіологічному центру, побудованому на Європі — подалі від Землі і водночас не занадто далеко від точки виходу кораблів із гіперу.

«Ваше повідомлення не може бути доставлене з технічних причин, ми вже працюємо над вирішенням проблеми. Дякую, що залишаєтесь з нами», — почувся недоречно оптимістичний голос автовідповідача.

— От трясця з цими станціями, — вилаявся Ден. — За 50 років так і не встановили нормальні екрани, неначе величезне магнітне поле Нептуна з’явилось лиш учора.

— І що тепер робимо? — почав хвилюватися Ігор.

— Я зроблю собі кави, а ти — як хочеш.

— От я дивуюсь, як ти можеш настільки боятись стрибків і водночас бути настільки спокійним увесь інший час?

— Не знаю! — перекрикуючи шум кавоварки, відповів Ден. — Зараз мене заспокоює п'ятдесятивідсоткова надбавка за небезпечний вантаж і потенційна премія за затримку!

— Якщо нам щось від неї дістанеться, — із сумом пробурмотів Ігор. — От не знаю, як тебе це все мотивує. Я, наприклад, готовий возити що завгодно, але до усіх оцих іншопланетних потвор маю вроджену антипатію. Їй-богу, я радше буксируватиму чорну діру, аніж виводок восьмиоких лускатих сусликів із сузір’я Скорпіона.

Пальці Ігоря нервово барабанили по пластиковому столу, а стривожений погляд вперся в Денові очі. Той не витримав:

— Так, — зітхнув Ден. Він розумів, що Ігор уже не заспокоїться. — Зараз надішлю відкритий сигнал усім кораблям у радіусі астрономічної одиниці.

«На зв’язку командир малого міжзоряного суховантажу „Бобер“. Ми перебуваємо біля точки виходу з гіперу „Нептун — В23“. Викликаю судно „Чупакабра“ — ви не забрали замовлення у встановлений час. Також прошу відгукнутись інші екіпажі, які володіють інформацією про „Чупакабру“».

За 10 хвилин комунікатор запищав. Ігор із надією схопив його зі столу і натиснув кнопку отримання повідомлення:

«Вітаю, це командир екіпажу „Прометей“. Я знаходжусь за 4 світлові хвилини від вас. Прямую до вашої точки для здійснення стрибка. Про „Чупакабру“ нічого не знаю. В мене заплановано стрибок через годину. Якщо потрібна допомога, звертайтесь»

Більше повідомлень не надходило.

— Ну що, звертаємось по допомогу! Чого чекаємо? — голос Ігоря трохи тремтів, а пальці почали ще швидше барабанити по столу.

— Я б не затримував колег, якщо чесно. Нехай собі летять. Ми дамо собі раду. Я зараз відправлю повідомлення на Європу, — заспокоїв його Ден.

— Вони ж ближче до Європи…

— На 4 хвилини? Не сміши мене. Нам усе одно 5 годин чекати відповіді. Ну, або на кілька хвилин менше, якщо ми рухатимемося в напрямку Сатурна. Але я б не поспішав. Раптом «Чупакабра» летить сюди, просто запізнюється?

— А якщо в них щось сталося? Якщо це технічна помилка, і вони навіть не знають, що ми їх чекаємо? Або вони вилетіли в іншу точку? — за Ігоревим голосом Ден зрозумів, що той збирається відстоювати свою точку зору.