Глава 42

Джессіка сиділа за столиком, неквапливо потягуючи вино. Ресторан був дуже вишуканим. Зазвичай вона не відвідувала такі заклади — на зарплату медсестри особливо не розгуляєшся.

«Сподіваюся, Алекс не залишить тут усі свої заощадження...», — подумала вона. Вечір складався чудово, їй було легко й весело.

Тим часом з боку входу почав долинати сторонній шум — група підпилих чоловіків із лайкою намагалася потрапити до ресторану. Вони поводилися зухвало, з першого погляду було зрозуміло, що ця п’яна компанія була агресивною. Адміністратор біля дверей намагався їх заспокоїти, але безуспішно — на ввічливі прохання вони лише голосніше кричали й лаялися.

Зрештою один із них грубо відштовхнув адміністратора, і галаслива компанія вдерлася до залу. Розмови стихли. Відвідувачі з роздратуванням і неприязню спостерігали за тим, як п’яна зграя йде між столиками.

— Карл, а якщо там?

— Та ні чорта, ти бачиш — усе зайнято…

— Чого тут стільки народу?

— Мабуть, жериво смачне.

У настаній тиші їхня розмова була чутна в усіх куточках залу. Вони голосно спілкувалися й ходили по залу, ніби не помічаючи ні гостей, ні офіціантів. Один із працівників спробував їх зупинити:

— Перепрошую, панове, усі місця зайняті. Якби ви забронювали столик заздалегідь...

Той, якого назвали Карлом, відділився від загальної групи й попрямував до працівника. На вигляд йому було років сорок. Судячи з фігури, він був далекий від спорту, але при цьому носив спортивний костюм. Посеред коротко стриженого волосся виднілася лисина, а обличчя було вкрите тижневою щетиною.

Не давши працівнику ресторану договорити, він поклав руку йому на плечі та міцно схопив за шию, щоб той не зміг відійти. Наблизивши обличчя майже впритул, він заговорив удавано «по-дружньому», але настільки голосно, що його голос рознісся по всьому залу:

— Послухай, хлопче, у нас свято, і ми з друзями хочемо відсвяткувати його тут. Тож давай швидше й звільни нам кілька столиків.

— Але... я не можу просити гостей піти...

Карла це не влаштувало. Він тицьнув офіціанта пальцем у груди:

— Хлопче, ми ж не прості відвідувачі. Ми Лицарі, зрозумів? Еліта!

Позаду пролунав схвальний регіт.

— Правильно, Карле!

— Так тримати, мужик!

Надихнувшись підтримкою, Карл продовжив:

— Думаю, ваші гості будуть тільки раді, якщо ми приєднаємося. Гей, дивись, а там вільно!

Він указав на столик, за яким сиділа Джессіка.

Переляканий офіціант намагався говорити стримано, але твердо:

— Перепрошую, сер, але столик уже зайнятий... Боюся, що ви не можете...

— Та що ти заладив? — перебив Карл. — Просто підсунь туди кілька стільців, а ми якось вмістимося.

— Карле, а ти бачив, яка ціпочка на нас там чекає?

— Ага, думаєш, чому я це місце вибрав?

Із гучним реготом чоловіки оточили столик Джессіки. Повітря навколо неї одразу наповнилося різким запахом перегару й дешевого одеколону. Один із чоловіків із червоним обличчям і засаленим волоссям нахилився ближче, широко всміхаючись:

— Привіт, малеча, тобі тут не нудно одній?

Тим часом Карл важко опустився на місце Алекса.

— А вона, здається, не одна! Дорога, твій залицяльник такий кволий, що не зміг це доїсти? — Він указав на стейк, що лежав перед ним. — Не заперечуєш, якщо я допоможу?

Сказавши це, він узяв виделку й ніж і почав їсти.

Зібравшись, Джессіка намагалася говорити спокійно:

— Заперечую. Я прошу вас звільнити місце мого супутника.

— А ти думаєш, він повернеться? — За реплікою пролунав новий вибух сміху.

Приятелі Карла підхопили:

— Ага, він, мабуть, побачив нас і втік!

— А може, він просто не захотів платити рахунок?

Джессіка сиділа рівно, ніби на голках. Вона інстинктивно притиснула сумку ближче, напружено вдивляючись в обличчя навколо — шукала хоч когось, хто став би на її бік. Але інші відвідувачі лише опускали очі або відверталися, вдаючи, що нічого не бачать. Ніхто з них не хотів ризикувати й зв’язуватися з агресивною компанією.

Серце Джессіки билося так сильно, що вона майже чула його удари у вухах. Паніка повільно піднімалася зсередини. Пальці стиснулися в кулак, щоб стримати тремтіння. Відчуття було таке, ніби все тепле світло цього вечора зникло, залишивши лише липкий холод страху.

У голові знову й знову крутилася одна-єдина думка:

«Швидше б Алекс повернувся...»

Тим часом Алекс наближався до входу в ресторан і думав, чи варто відповідати на дзвінок. Навряд чи Артеміда просто так залишить його в спокої — краще вирішити це зараз.

— Алло, Артеміда? Зараз не найкращий час. Може, поговоримо завтра?

У відповідь пролунав роздратований дівочий голос:

— Хто це?! Звідки в тебе стільки нахабства, щоб спочатку мені телефонувати, а потім відшивати?

«А, точно, у неї ж немає мого номера», — зрозумів він.

— Ну, взагалі-то це ти мене шукала, ще й залякуючи Франциско.

Роздратування в голосі миттєво змінилося цікавістю:

— А-а-а, так це ти? Хлопець, який самотужки закриває Розломи? Чому ти одразу не сказав, я давно хотіла з тобою познайомитися.

Тим часом Алекс уже підходив до входу в ресторан. За час його відсутності обстановка змінилася — щось явно було не так. Біля входу зібрався натовп цікавих. Адміністратор метушився, розмовляючи телефоном і час від часу поглядав у зал.

Побачивши це, він почав хвилюватися за свою супутницю, тому вирішив швидше завершити розмову.

— У мене зараз справді немає часу, передзвоню тобі завтра.

— Гей, стій...

Він перервав виклик, не давши Артеміді договорити. Зараз йому було байдуже, як вона це сприйме. Пройшовши повз зівак, він зайшов у ресторан і, не звертаючи уваги на адміністратора, який щось говорив, попрямував просто до свого столика.