Глава 40

Зазвичай осіння дощова погода завжди навіювала на Алекса нудьгу й апатію. Затягнуте хмарами небо, мрячний дощ і дні, наповнені сірістю. Сонце ніби ховалося від людей, йдучи на весь сезон у глибоку депресію і не бажаючи обдаровувати їх своїм світлом. Так було завжди, але тільки не сьогодні.

Він підняв обличчя назустріч краплям дощу й із насолодою заплющив очі. Алекс стояв так кілька миттєвостей, радіючи тому, що живий, що, попри всі труднощі, зумів повернутися у свою реальність. Вода стікала по обличчю, по руках, по оголеному торсу — ніби намагалася змити з нього все, що залишилося від болю й тривоги. У таку погоду варто було б сховатися й одягнутися тепліше, але тепер у цьому не було потреби, адже він виніс із розлому цінну нагороду — Імунітет до холоду.

Через якийсь час Алекс опустив голову й дістав телефон — на екрані 13:15, час обіду. При самій лише думці про їжу в животі голосно заурчало, а рот миттєво наповнився слиною. Не втрачаючи ні секунди, він набрав номер служби доставки піци. У ресторан він зайде потім, а зараз потрібно було з’їсти хоч щось, просто щоб не звалитися з ніг. Алекс оплатив замовлення карткою й залишив щедрі чайові в обмін на обіцянку пришвидшити доставку.

Попри втому після підйому на скелю, сонливості він не відчував, тому вирішив скоротати очікування за розвантаженням здобичі в ящики неподалік. Зброї, хай і доволі низької якості, було вдосталь — кожен убитий голем був озброєний. Перші два ящики Алекс майже доверху заповнив одноручними мечами, наступні — луками, стрілами з колчанами, довгими дворучними мечами, списами, сокирами, молотами, щитами… Повні до верху ящики вишикувалися вздовж стіни, собі він залишив лише кілька зразків зброї на пам’ять про важкий квест.

Далі настала черга інструментів, які він знайшов усередині маяка. «Цікаво, що сталося з тими робітниками?» Попри відштовхувальний вигляд, хлопці виявилися зовсім неагресивними. Алекс навіть упіймав себе на думці, що був би радий, якби вони вибралися звідти цілими. Потім він позбувся матеріалів, здобутих із тролів та йотуна, залишивши собі лише флакони з кров’ю для приготування зіль — потрібно було серйозно поповнити запаси. А ще він певний час вагався, чи варто залишати тут молот, і зрештою вирішив передати його Змію особисто.

Щойно він закінчив, приїхав кур’єр. Алекс тремтячими руками прийняв квадратну коробку — ніби йому вручили ключ від міста. Ледь він її відкрив, як у ніс ударив аромат свіжоспеченої піци — настільки сильний, що навіть звело щелепи. Не втрачаючи часу, він просто на очах у кур’єра дістав шматок і вп’явся в нього зубами. Вибух смакових відчуттів наповнив рот і відгукнувся тремтінням у всьому тілі. Алекс не зміг стримати задоволеної усмішки — це було блаженство. Кур’єр теж усміхнувся, спостерігаючи за цією сценою. Мабуть, він нечасто бачив таку реакцію. А може, йому просто було приємно, що клієнт задоволений.

Усе ще тримаючи в зубах перший шматок, Алекс подзвонив у дзвінок. Він чекав, але Змій так і не виходив. Через деякий час він подзвонив ще раз, але навіть коли половину піци вже було з’їдено — власник магазину так і не з’явився. «Може, він зайнятий із відвідувачем?» — майнула думка. Знизавши плечима, він попрямував до головного входу.

Відчинені двері зустріли звичним дзвоном дзвіночка. Алекс так часто тут бував, що почувався в цьому магазині як удома, тому почав говорити одразу з порога:

— Змій, там на задньому дворі...

Він завмер на півслові. Власник магазину стояв за стійкою, перед ним — двоє людей у ділових костюмах. Усі присутні з цікавістю й здивуванням спостерігали за незвичним відвідувачем. Трохи примружившись, Алекс зрозумів, що знає одного з гостей — бачив її в лікарні в день свого пробудження. Порившись у пам’яті, він витягнув ім’я.

— Міс… Харпер?

Обличчя Еліс, окрім здивування, виражало занепокоєння.

— Алекс… Боже мій, що з тобою сталося?

Він на мить замислився, що могло спричинити таку реакцію, але варто було лише глянути на себе, як відповідь стала очевидною. Він виглядав мокрим і пошарпаним, до того ж був одягнений явно не по сезону — оголений торс, порвані джинси й легкі кросівки. «Цікаво, вона повірить, якщо скажу, що був на пробіжці?»

— Я в порядку. А… що ви тут робите?

Він неквапливо підійшов ближче до співрозмовниці, усе ще тримаючи коробку з піцою в одній руці, а надкушений шматок — в іншій. Поруч із дівчиною стояв охайний чоловік у круглих окулярах. Еліс помітила погляд Алекса й поспішила представити супутника:

— Ах так, це Кевін Лі, старший аналітик корпусу лицарів Детройта. Кевін, це Олександр Уайт.

Кевін кивнув, не простягаючи руки, Алекс відповів тим самим. Після цього короткого привітання дівчина продовжила:

— Це офіційний візит, ми прийшли до містера Івана...

— Змія! — власник магазину вимовив своє ім’я з певним роздратуванням. Очевидно, він робив це вже не вперше і його явно дратувало, що відвідувачі ніяк не можуть його запам’ятати.

— Так, вибачте, до містера Змія… Загалом, ми прийшли, щоб поставити кілька запитань щодо нашого розслідування.

— І я вже сказав вам, що всі дані про моїх клієнтів суворо конфіденційні.

— Звісно, я розумію, мені дуже шкода, що ми з колегою створили для вас таку непросту ситуацію…

Алекс збоку спостерігав за довгими й закрученими вибаченнями Еліс, не перестаючи жувати піцу. Він відчував себе тут явно зайвим, тому знизав плечима й уже розвернувся, збираючись піти до своєї кімнати, але в цей момент на його плече лягла рука.

— Не поспішайте, містере Уайт, до вас у нас теж є питання, — сказав Кевін.

Алекс повернувся й холодно подивився чоловікові в очі. Перехопивши його погляд, Кевін прибрав руку, дістав хустинку й демонстративно витер її.

— Хлопче, просто для ясності, це не копи, і ти їм нічим не зобов’язаний, — спокійно сказав Змій, не відводячи погляду від Кевіна.