Глава 27

Віктор Ларсон сидів у своєму кріслі, відкинувшись назад, і терпляче слухав Кевіна Лі, старшого аналітика. Його обличчя, приховане під легкою сивою щетиною, було вкрите зморшками, що прорізали глибокі лінії на лобі та навколо очей. Ці зморшки, як і сивина у волоссі, свідчили не лише про вік, а й про багаторічний досвід. Попри свої роки, Віктор підтримував себе у формі: його плечі залишалися широкими й рівними, а погляд — ясним і уважним.

Кевін уже добрих десять хвилин розповідав про щось, відчайдушно жестикулюючи та перегортаючи роздруківки з таблицями й графіками. Його голос монотонно зливався з шумом дощу за вікном, і Віктор ловив себе на тому, що ледве утримує увагу.

Кабінет був просторим і охайним, цілком відповідним посаді директора корпусу лицарів Детройта. Великі вікна займали майже всю стіну, і крізь них сірим потоком лилося осіннє похмур’я. З вулиці долинав шум автомобілів, що рухалися мокрим асфальтом. Усередині було тепло, світло від стельових ламп і настільного світильника надавало приміщенню затишного, майже домашнього відтінку.

На стіні за Віктором висіла карта Детройта. На ній різнокольоровими шпильками були позначені Розломи, і ці позначки щодня оновлювалися відповідно до отриманих даних. Під картою стояли полиці з акуратно розставленими папками, поруч — шафа з документами та старий дерев’яний комод, на якому красувався кавник. Сам Віктор сидів за великим столом із темного дерева, тримаючи в руках кухоль давно охололого чаю.

Кевін тим часом продовжував метушитися — нервово перекладав папери, щось підкреслював, підіймав одну з діаграм, ніби сподіваючись, що під правильним кутом вона стане зрозумілішою. Він говорив швидко, квапливо, наче боявся не встигнути донести головне. От тільки головне досі так і не прозвучало.

Віктор нахилив голову набік і трохи примружився — не від цікавості, а радше щоб не заснути. Він поважав Кевіна за старанність, але ніяк не міг позбутися думки, що простіше було б запитати його прямо: "У чому, зрештою, суть?"

Зрештою він не витримав і підняв руку, зупиняючи потік інформації, що безупинно лився з боку Кевіна. Потер очі, намагаючись зосередитися, і нарешті запитав:

— То що, сірих Розломів стало менше?

Кевін, схоже, був дещо здивований тим, що начальник виніс із його довгої та докладної доповіді лише це. Він поправив окуляри, на мить замовк, а потім продовжив:

— Я хочу сказати... Якщо коротко, я намагаюся донести, що кількість сірих Розломів уперше за останні п’ять років зменшилася. Це чудова новина. Якщо використати цей випадок як модель, ми могли б спробувати застосувати подібний підхід у ширших масштабах.

Віктор слухав, але його думки знову почали вислизати. Він уже починав дрімати від монотонних пояснень, які дедалі далі відводили Кевіна від суті питання. Перш ніж свідомість остаточно відключилася, Віктор знову підняв руку:

— Кевіне, ти вже з’ясував, що стало причиною масового закриття Розломів?

— Так, звісно, я вже провів аналіз. Ідеться лише про один невеликий клан — «Ланцюгові пси». Місяць тому вони почали бронювати по кілька Розломів на день, і при цьому всі заброньовані Розломи успішно закривалися. А протягом останнього місяця вони лише нарощували темпи.

Спочатку я подумав, що причиною стало їхнє розширення, але їхній склад і чисельність не змінилися. Гадаю, у них є якийсь підхід, який дозволяє так швидко закривати Розломи. Це може бути щось таке, що ми змогли б адаптувати для інших.

Віктор кивнув, нарешті почувши суть справи, і його голос став більш зосередженим:

— Отже, ти хочеш дізнатися, як ці... «Ланцюгові пси» примудряються так швидко закривати сірі Розломи?

Кевін кивнув, із вдячністю відзначивши, що нарешті вони рухаються в правильному напрямку. Віктор же подумав про себе, що не може повірити, що вони витратили стільки часу на графіки та розмови, перш ніж дістатися суті. Він потер пальцями очі, відчуваючи легку втому, а потім натиснув кнопку на комутаторі.

— Еліс, ти не могла б зайти до мене в кабінет?

За кілька хвилин двері відчинилися, і до кімнати увійшла Еліс Харпер. Побачивши Кевіна, вона мимоволі зітхнула. Цей зітхіт говорив багато про що. Віктор одразу зрозумів, що вона, так само як і він сам, вважала присутнього тут аналітика занудою та надміру педантичною людиною.

Віктор же, не гаючи часу, звернувся до неї:

— Еліс, Кевіну потрібна твоя допомога, щоб розібратися з однією справою. Ти чула про клан «Ланцюгові пси»?

Дівчина взяла коротку паузу, пригадуючи, а потім стримано кивнула:

— Так, чула, це невеликий клан. Наскільки пам’ятаю, переважно він складається з колишніх злочинців.

Віктор перевів погляд на Кевіна, який щойно завершив свій «короткий» звіт:

— Розумієш, Кевін вважає, що вони знайшли ефективний спосіб проходження сірих Розломів. Я хотів би попросити тебе посприяти йому в цьому... розслідуванні.

Еліс коротко кивнула, але все ж поглянула на Кевіна з легким невдоволенням, явно не бажаючи проводити з ним більше часу, ніж було необхідно.

— Звісно, містере Ларсоне, я допоможу, — сказала вона, і Віктор перевів погляд на Кевіна.

— Це все? — уточнив він, звівши брови.

Кевін кивнув, збираючи папери.

— Тоді чи не міг би ти залишити мене з Еліс наодинці? Вона приєднається до тебе трохи пізніше, — сказав Віктор, не бажаючи витрачати час на зайві розмови.

Кевін вдячно кивнув і, забравши стос документів, вийшов. А Віктор, поглянувши на Еліс, продовжив, ніби виправдовуючись:

— Слухай, вибач. Я розумію, що робота з ним не принесе тобі задоволення. Але ти теж мене зрозумій: він чудовий аналітик, але зовсім не вміє спілкуватися з людьми. Востаннє, коли я відрядив його на завдання, він примудрився розлютити золотого лицаря. У результаті його ледь не підсмажили... — Побачивши, що Еліс усміхнулася, Віктор додав: — Звісно, зараз це звучить кумедно, але тоді ми ледве зам’яли скандал, — він опустив голову й трохи похитав нею, згадуючи той випадок.