Глава 19

Що це було? Монстр? Алекс спробував зрозуміти, що сталося, коли туман перед єдиним зрячим оком нарешті розвіявся. Перше, що він побачив - чоловіка в помаранчевій робі в’язня, який з розмаху вдарив одного зі Збирачів мечем згори вниз. Зброя глибоко увійшла в плече, розтинаючи плоть і кістку аж до грудної клітки. Бідолаха, скривившись від болю, беззвучно впав. Другого Збирача вже підіймав на спис інший ув’язнений. Кров стікала по древку, хлопець задихався, хапаючи ротом повітря, і не міг навіть закричати. Нарешті його тіло судомно сіпнулося й обм’якло. Так Алекс став свідком того, як за одну мить половину групи Збирачів було вбито. Неушкодженим залишився лише Пако - він перелякано притиснувся до стіни, спостерігаючи за тим, що відбувається.

Збоку почулися кроки, а слідом за ними в центр печери вийшов ще один ув’язнений. Він прямував до своїх спільників, стискаючи в руках важкий молот, на якому чітко виднілася кривава пляма. Алекс був упевнений, що саме цим молотом його відправили в політ. Удар по голові вибив його з колії та дезорієнтував - голова досі паморочилася, але зараз, у цю мить, у ньому почала закипати лють. Ці покидьки напали ззаду, коли він не був готовий. Дивлячись на їхні усміхнені пики, Алекс відчув, як гнів охоплює його, затуманює розум і притуплює біль.

Тим часом ув’язнені вже оточили Пако. Притискаючись до стіни, той перелякано видавив із себе:

— Чого вам треба? — голос Збирача тремтів.

З-за їхніх спин вийшов Туз. На голову вищий за інших, він височів над ними, мов гора. На губах грала хижа усмішка.

— Маркус Хольт передає тобі привіт, братане, — спокійно сказав він. — Востаннє ти перейшов йому дорогу.

— Тузе... брате, зачекай... Ти ж мене стільки років знаєш... Це ж я тебе з зони витягнув, роботу дав... Що ти твориш?..

Страх в очах жертви поступився місцем здивуванню. Пако був приголомшений зрадою друга. Але водночас він усе ще дивився на Туза з надією, ніби намагався відшукати хоча б крихту тієї людини, яку колись знав. Та Туз ніяк не відреагував на його слова, вираз його обличчя залишався байдужим. Вислухавши Пако, він лише знизав плечима:

— Усе так, братане, і я тобі вдячний, але містер Хольт платить більше. Він навіть підкинув цих мідних, щоб мені не довелося бруднити руки, — промовив він без найменшого жалю, ніби його вчинки були цілком логічними й правильними. — Розберіться з ним!

Пако намагався ще щось сказати, але слова розчинялися в повітрі, не доходячи до вух убивць. Він, мабуть, уже й сам зрозумів, що достукатися до них не вийде.

Алекс уже не слухав. Гнів, піднявшись із глибин свідомості, заповнив його цілком. Знову вони. Люди, які ставлять себе вище за інших і використовують чужі життя як витратний матеріал. Спочатку - колишній начальник Френк, потім той виродок із пістолетом, який називав себе «босом». Алекс не зробив їм нічого поганого, але вони вирішили, що можуть використати його, пожертвувати ним, мов пішаком. І зараз усе повторилося: ті двоє хлопців, Збирачі, загинули просто тому, що так вирішили ці тварюки. Неважливо, чи пропонували їм гроші, свободу або щось інше - це був їхній вибір. Вони вирішили, хто житиме, а хто ні.

Ці покидьки намагалися вбити й його, але не змогли. Алекс уже тремтів від люті, але всередині все ще залишалися сумніви. Ніколи раніше він не був таким розлюченим, його переповнювала ненависть до цих виродків, але... чи готовий він убити людину?

Монстри - то інша справа. Агресивні та кровожерливі, вони були загрозою. Алекса не мучили докори сумління після їхнього вбивства. А ось люди... навіть такі, як ці.

Він стояв, стиснувши зуби й упираючись пальцями в камінь за спиною. Біль пульсував у голові, зір плив, а у скронях віддавався кожен удар серця. Його тіло трусило - від болю та люті. Але всередині все ще звучало одне питання: "Чи зможеш ти?"

Ув’язнені вже майже впритул підійшли до Пако. Той притиснувся до стіни, мов загнаний звір, дивлячись на них із відчаєм. Він уже не намагався їх переконати, а просто чекав неминучого, ковзаючи поглядом по оточивших його вбивцях у спробі вгадати, хто з них ударить першим.

Пролунав глухий хрускіт. Алекс із зусиллям відірвався від стіни й повільно підвівся на ноги. Каміння посипалося зі спини, глухо вдаряючись об підлогу. Він важко дихав, половина обличчя була залита кров’ю. Ув’язнені завмерли від здивування, їхні погляди спрямувалися в його бік.

— Гей, дивіться, — хмикнув той, що був із мечем. — Ще сіпається. Чого ти так слабо вдарив? — звернувся він до чоловіка з молотом.

— Йому просто пощастило, — процідив той крізь зуби, явно незадоволений тим, що його жертва все ще жива. — Зараз виправлю.

Він неквапливо рушив у бік Алекса, поклавши молот на плече. Пако тим часом вловив слабку надію на порятунок і, вирішивши за неї вхопитися, закричав щосили:

— Братане, тікай! Поклич інших!!!

Але він одразу отримав кулаком під дих, а його слова викликали лише сміх у вбивць навколо.

— Аха-ха, тікати? Та цей бовдур ледве на ногах стоїть.

— Ага, ти що, сліпий? Він увесь тремтить, мабуть, ще й у штани напустив.

Алекс стояв, злегка похитуючись. Його тілом проходили хвилі тремтіння від ледве стримуваної люті. Він не рухався з місця, прокручуючи в голові одне й те саме питання — "Чи готовий я стати вбивцею?"

Тим часом ув’язнений із молотом повільно наблизився до нього. Його погляд був сповнений зневаги. Усе в ньому показувало, що він сприймає напівживу людину перед собою як беззахисну жертву. Убивця усміхався, думаючи, що його жертва тремтить від страху. Алекс же стояв, опустивши руки, і навіть не намагався приховати тремтіння, що проходило його тілом.

Молот піднявся в повітря, на мить завмер і різко опустився вниз, прямуючи до голови жертви. Але несподівано для всіх ліва рука Алекса рвонула уперед. Розкрита долоня зустрілася з молотом і тієї ж миті повністю зупинила його. Удар, який мав стати смертельним, був нейтралізований однією рукою напівживого Збирача.