Глава 13

Ранок у лікарні починався рано.

Крізь високі вікна холу пробивалося м’яке світло — бліде сонце ледь прогрівало стіни приймального відділення. На стійці реєстрації чергова медсестра неспішно перебирала папери, а в коридорах раз по раз поскрипували візки санітарів.

Еліс Харпер сиділа на лавці біля стіни, тримаючи на колінах коричневий паперовий пакет із документами. На ній був той самий строгий костюм — своєрідна уніформа Корпусу Лицарів, але сьогодні він виглядав трохи пом’ятим. Еліс укотре підняла погляд на годинник — уже була восьма ранку. Кава в паперовому стаканчику майже закінчилася, але сонливість нікуди не зникла. Причина, як завжди, кривалася в роботі.

Цієї ночі на одній зі станцій метро відкрився новий Розлом, і вона була єдиною, кому шеф зміг додзвонитися. Термінова оцінка, оточення периметра, паперова тяганина... У підсумку вона прововтузилася до самого ранку. По-хорошому, зараз їй би відпочивати вдома, ніжачись у ліжку. Але вона пообіцяла зустрітися з Алексом Уайтом перед його випискою з лікарні. І так уже збіглося, що виписували його саме сьогодні.

Із коридору вийшов хлопець — високий, кремезний, у світлому худі, джинсах і кросівках. Еліс лише побіжно глянула на нього й знову поринула у власні думки. Та хлопець, помітивши її, підійшов упритул і зупинився.

— Доброго ранку, міс Харпер.

Піднявши очі, Еліс відразу звернула увагу на його сиве волосся, а потім, придивившись, упізнала обличчя.

— Олександр? — перепитала вона, трохи підводячись.

Він ледь кивнув і всміхнувся краєчком губ.

— Просто Алекс, мене так усі знайомі називають.

— Алекс, ти… — вона окинула його поглядом із голови до ніг, — ніби підріс.

— Можливо, — знизав він плечима. — А може, просто перестав горбитися.

Вони потиснули одне одному руки. Еліс вистачило професіоналізму не виказати здивування, але в голові вона досі прокручувала побачене. Раніше він не виглядав таким спортивним. Хіба можна так змінитися всього за кілька днів?

— Я обіцяла принести документи, — сказала вона, простягаючи пакет. — Тут усе: тимчасовий ID, медичні виписки, навіть твій новий ІПН. І… — вона дістала візитівку, — це мій контакт. На випадок, якщо знадобиться допомога корпусу. Або якщо згадаєш ще щось.

Алекс узяв пакет і візитівку, подякував їй і відразу дістав мобільний, щоб записати номер. Еліс завжди була уважною до деталей, тож це теж викликало в неї подив.

— Слухай, а звідки в тебе мобільний телефон? У тебе ж навіть одягу не було.

Згадавши про одяг, вона знову окинула поглядом свого підопічного: його гардероб виглядав абсолютно новим, ніби щойно з магазину.

— А, це... Кейт заходила кілька днів тому. До речі, дякую, що знайшла її. Я був дуже радий знову з нею побачитися.

— А, ну так... Нема за що. Я ж обіцяла допомогти.

Його пояснення звучало правдоподібно, тож підозри, що на мить промайнули в голові Еліс, розвіялися. Вона ненадовго замислилася, пригадуючи, чи не забула чогось важливого, але нічого не спадало на думку.

— Виходить, на цьому все. Чим тепер плануєш зайнятися? — запитала вона.

— Тепер? — Алекс глянув у вікно. — Мабуть, знайду, де жити, зустрінуся із сестрою... До речі, ти випадково не знаєш, де тут найближчий центр рекрутації?

Брови Еліс здивовано поповзли вгору.

— Оце так одразу? Я думала, після всього, що сталося, ти й чути не захочеш про Розломи. Та й хіба в тебе немає нагальніших справ?

— Я... просто зараз на мілині й хочу якнайшвидше знайти роботу. А вступ до Корпусу Лицарів виглядає перспективно.

Еліс недовірливо глянула на хлопця. Про що він узагалі думає?

Звісно, лицарям добре платили, але це стосувалося лише тих, чий рівень був не нижчий за мідний. Алекс же був чорним — а отже, навіть ризикуючи життям, не зможе розбагатіти. Можливо, це несправедливо, але саме так улаштований світ. Чорні не сильніші за звичайних людей; їхня єдина перевага — здатність заходити в Розломи. Якщо говорити прямо, Алекс міг би знайти й кращу роботу.

— Ти точно впевнений, що хочеш стати лицарем? Ти ж розумієш, наскільки це небезпечно?

Алекс усміхнувся:

— Я буду обережним. Але дякую за попередження.

Еліс зітхнула. Зрештою, він не дитина й сам вирішує, як йому жити.

— Гаразд. Я зараз на машині. Якщо хочеш - можу підкинути до центру рекрутації. Мені все одно дорогою.

Алекс кивнув, і вони попрямували до виходу. Автоматичні двері безшумно зачинилися за ними.

* * *

Алекс зайшов усередину, але зупинився на порозі.

Якби не напис біля входу — «Корпус Лицарів: Центр громадянського рекрутингу», — він би подумав, що потрапив до звичайної державної установи. Чогось середнього між паспортним столом і кредитним відділом.

Чиста, але застаріла підлога з бежевою плиткою. Пластикові стільці вздовж стін. Електронне табло на стіні, де змінювалися номери. Автомат із талончиками біля входу. За стійками — охайні столи, за якими сиділи чоловіки й жінки в офісній формі. Приміщення було заповнене людьми, але вільних місць усе ще вистачало.